27 червня 2022 року
Аня з Одеси
Багато хто з вас знає Аню. Вона одна із засновниць «Мегамарш у вишиванках, Одеса». А ще файнюня у 2015 запустила проєкт «Перетворюємо сміття на допомогу», завдяки якому ми збирали гроші для бійців, що лікувались у військовому шпиталі на Пироговській.
Вона і зараз там, в Одесі. Зранку встає і йде в парк, аби годувати котів та білочок. А ще регулярно ходить на пляж і копає пісок з іншими одеситами, щоби білих мішків для блокпостів ставало все більше і більше.
Аня працює в училищі поряд з філармонією, ну, знаєте, в тому, де вчать на коків та барменів. Саме там чарівна організувала процес випічки пиріжків і булочок для ТрО. Що це означає? А те, що вона звечора їде на закупи й відвозить продукти в училище, де готуються смаколики, а потім приїжджає пакувати теплі пиріжечки й розвозити далі.
Усмішка, яку вона дарує бійцям, і смачна їжа вкупі створюють магічний захист, а ще надають сил усім, хто поряд. Я знаю це, я бачила і відчувала.
— Одесу ми так просто не здамо, най не сподіваються. Перемога за нами. Я не просто вірю, я знаю! — каже вона мені й міцно обіймає.
15 квітня 2022 року
Провідниця потяга з сіро-блакитними очима
— Від звуків вибухів і пострілів страшно було лише перші тижні, зараз якось звиклось. А от тривога за моїх пасажирів… Що робити, якщо «прилетить»? Як врятувати та чи можу я допомогти всім? Ці питання виникають перед кожним рейсом.
З наплічником, в якому вміщується все моє життя, списаними сторінками в блокноті й забитою картою пам’яті на камері, я вчора підійшла до вагона. Дала собі слово ні з ким не спілкуватися в дорозі, а відпочити (по можливості поспати). На мене чекає стільки роботи! Проте її ямочка на правій щоці… Її усмішка та легкий буковинський говір нанівець зіпсували мої плани. Я познайомилася з Оксаною. Вона понад 15 років працює на залізниці й бачила всяке, але досі любить свою роботу і спілкування з людьми.
— Я нікуди не поїду звідси. Хтось мусить перевозити людей і усміхатись їм. Люблю цю країну і повністю впевнена у перемозі. Мені здається, що сумніви можуть бути хіба що у недолугих орків. Ми переможемо і станемо сильнішими.
Оксана спитала мій номер телефону і, як роблять усі розумні люди, окрім мене, перевірила його в гетконтакті. Таким чином ми з нею виявили, що вона з Вижниці (у багатьох я досі записана як «Настя Путила»). Поговорили трішки про близькі нам місця в Карпатах. Я не могла її не сфотографувати, чесно. Оксана мене зрозуміла, це читалось в її сіро-блакитних очах.
1 квітня 2022 року
Дмитро - лікар з Запоріжжя
Він привіз маріупольського хлопчика з осколковим пораненням до Львова.
Дмитрові 25 років, він анестезіолог в дитячій лікарні Запоріжжя. Проте, крім операцій у лікарні, він носиться на швидкій навколо міста, збираючи поранених малюків… За цигаркою на балконі львівської лікарні він розповів мені про машину, яка не один раз потрапляла під обстріли, й про те, як складно оперувати, коли будівля трясеться від вибухів. Про страх і ненависть, адже ніколи не пробачить кацапам того болю, що проживають його маленькі пацієнти.
Дмитро народився і виріс у Мелітополі. І саме там, в окупованому місті, залишилася вся його родина. Завтра Дмитро їде назад до Запоріжжя. Він їде, аби повернутись і привезти інших дітей сюди, у відносно спокійну зону нашої країни. Жовту зону.
19 березня 2022 року
Лола і Єрусалим
Вона вивезла дітей у країну, де вони не будуть прокидатись від вибухів, а сама повернулась. Їй є за що боротись, і ця львів’янка не збирається сидіти склавши руки.
Пам’ятаєте, восени я розповідала про чарівний ресторанчик, де подають кращий хумус евер? Так от саме на кухні «Kafe Jerusalem» з перших днів повномасштабного вторгнення готують обіди для переселенців, що сотнями тисяч прибувають до Львова. Тут цілодобовий процес: закупи, готування і розвезення по точках видачі. Ніхто не зневірюється і не збирається відступати. Ба більше — останніми днями Лола пише від руки меню на кожен день і приймає відвідувачів.
Німець, який приїхав знімати документальний фільм, запитав мене, де краще пообідати. Я привела його сюди, на Мечникова, і неймовірно тішилась, коли зрозуміла, що смак бульйончика досі такий, як був — неперевершений.Лола каже, що бізнес має працювати, навіть якщо дуже складно. А ще вона понад усе мріє про мить, коли діти повернуться додому.
18 березня 2022 року
Сашко з Херсона
Його звуть Сашко, і він родом з Херсона.
Сьогодні прийшла в театр Леся Курбаса, аби поспілкуватися з дівчиною, яка приїхала з Маріуполя. І поки вона давала комусь інтерв’ю, я чекала в холі. Саме там і познайомилася з ним.
Він розповів мені, що приїхав до Львова з Києва. Ще про кохану і кицьку, яких довіз до кордону, а сам повернувся. Про те, як записався в територіальну оборону й чергує в театрі, адже тут створили прихисток для переселенців і роботи вистачає всім. Він говорив про будні оператора-фрилансера й квартиру на Шулявці. А потім…
— Що ти хочеш зробити після перемоги?
— Я відразу поїду до рідного Херсона. Моя родина там. Вони виходять на вулиці під синьо-жовтими прапорами й готові битися за Україну… Зараз як ніколи хочеться додому, хочу обійняти батьків.
Я пішла, не дочекавшись розмови з дівчиною. Після відповіді Сашка мені перехопило подих, і сфокусуватись думками на чомусь іншому стало неможливо.