IT-Гоґвортс для сиріт
Звідки виникла ідея відкрити академію «Хеврон» у Львові?
Ми вирішили зробити такий соціальний проєкт через те, що саме в освіті бачимо позитивні зміни в країні. На нашу думку, саме вклад в освіту допомагає розвивати країну. Айті ми обрали тому, що останніми десятиліттями цей напрямок дивиться в майбутнє. Ще нам здається, що в Україні дійсно обдаровані люди, які можуть досягти успіху на цьому поприщі.
Як багато учнів пройшли навчання за роки існування академії? Скільки триває курс?
Курс навчання триває два роки. В загальному випустили 80 чоловік. Якщо вас цікавить, яка частина працевлаштувалася саме в айті, то це приблизно 60 чоловік.
Розкажіть про виклики, які виникали під час роботи академії.
Викликів було насправді багато. Звичайно, найбільший виклик — це постійне знаходження коштів на утримання академії. Фандрейзити на такий проєкт нелегко, тому що більшість людей у суспільстві дивляться на цих молодих людей як в принципі вже на самодостатніх. Зачастую люди якщо готові допомогти, то маленьким дітям. А коли вони дивляться на дорослих підлітків (18-19 років), то часто кажуть: «Чому я маю йому допомагати? Хай іде і працює!». Таких реакцій багато, тому фандрейзити на таку категорію підопічних нелегко. Це і є основний виклик.
Чи були ви «на межі», тобто чи мали бажання опустити руки? Якщо так, то що надихало вас працювати далі?
На межі ми бували не один раз, певна річ. Бувають моменти, що геть не вистачає фінансів. Це збиває, ніби ставить підніжку. Та й сама категорія цих підлітків нелегка. Час від часу стаються різні проблеми. На емоційному рівні часто нелегко працювати з ними через усі травми, які вони отримали внаслідок попереднього життя. Адже вони з тими травмами йдуть і мають свій світогляд, своє бачення.
Буває так, що ти показуєш їм напрямок в один бік, а вони йдуть в інший. Деякі речі роблять навіть собі на шкоду. Тож на емоційному рівні це сильно впливає на нас, на команду, що ними опікується. Але якщо говорити про те, де ми беремо сили… Мабуть, ми все-таки розуміємо, що робимо важливі речі, коли піклуємось і дбаємо про тих, хто цього потребує.
Хтось би хотів робити такий проєкт, але він не має грошей, здібностей, нетворкінгу, але він би хотів. Це одна категорія людей. А інша категорія —має ресурси, можливості, зв’язки, знання, але вони не бачать в тому потреби, у них немає цього імпульсу. Може, це зухвало, але я думаю, що в них немає любові. А ми розуміємо, що у нас усе склалось. Тож робимо те, що хочемо, і те, що мусимо.
Мати дітей і про них піклуватися — це так само, як виховувати хевронівців. Вони для нас як діти. Робота над цим проєктом постійно мотивує розвиватися і ставати міцнішим, тому що завжди є для кого.
Чи є в академії випускники, які пройшли навчання і самі стали менторами?
Насправді, ми не дуже прагнемо брати випускників на посаду тренерів, викладачів, тому що для такої роботи треба мати відповідні скіли, а вони ще не настільки чітко відчувають землю під ногами, аби вести когось нестабільного.
Тобто ми їх не прив’язуємо до організації: навчили, дали підтримку і випустили. Людина вже сама собі має по життю йти. Не хочемо прив’язувати і до нас, бо через це ми втратимо акцент на нових студентах.
Ми бачимо нашу організацію як конвеєр. Тобто прийшли, ми надали їм максимальні навички, скіли, знання — і випустили. Ми розуміємо, яка велика кількість таких хлопців, яка необхідність в країні надання нашого сервісу, тож ми все-таки розраховуємо на кількість, на великий оборот людей.
Щодо менторів, є програми, ми їх зв’язуємо, але то виключення. В більшості, це кваліфіковані спеціалісти, а випускникам ще треба до цього дорости.
Чому вибрали такий формат і працюєте саме з хлопцями?
Ми вибрали такий формат, тому що у нас є одна велика інфраструктура, яка розрахована на навчання однієї групи людей. Ми не можемо перемішувати хлопців і дівчат на одній території, в одному будинку. Ми йдем до того, щоб рано чи пізно створити таку саму академію з окремою інфраструктурою, суто для дівчат. Але поки ми вельми лімітовані в ресурсах і можемо собі дозволити навчати лише хлопців. Чому хлопців? Бо на початках цього руху «Навчання в IT-сфері для сиріт» до нас дуже багато заявок надходило саме від хлопців. Тобто потік людей пішов саме чоловічої статі, тому так історично склалось. Ті, хто до нас зверталися, хто шукав допомогу першими, і сформували групи. Певна річ, дівчата в нас є, але вони вчаться онлайн і не живуть в академії.
Як дитині потрапити до вас на навчання? Чи це складно?
Ця молода людина має бути соціальної категорії. Ми перевіряємо, наскільки вона соціально постраждала — сирота, напівсирота. Чи постраждала внаслідок бойових дій. Після цього майбутні студенти проходять три рівня співбесід. Після проходження співбесід ми даємо результат. Уважно перевіряємо софт скіли, перевіряємо, чи ця молода людина дійсно може вивчати програмування, тестування чи дизайн.
І вже по тому ми бачимо. Якщо це початок навчального року, то формуємо групу, а якщо хтось долучається протягом року, то ми дивимось по ситуації — де? куди? під яку програму це буде ефективно? кого дати в ментори? Тобто потрапити до нас ніби і не складно, але я б не сказав, що дуже легко. В будь-якому разі треба працювати, адже всіх підряд ми не можемо брати, оскільки лімітовані в кількості.
Чи є якась глобальна мета у роботі академії?
Глобальна мета — це через освіту, інновації зміцнити Україну. Це докласти зусиль, аби Україна стала великим Ізраїлем. Інноваційна, сильна, незалежна, де люди, до виховання яких ми долучаємось, будуть патріотами і працюватимуть на її благо. Я вірю, що вони будуть відкривати власні компанії і розвиватимуть економіку. Вірю, що вони вкладатимуться в свою країну, яка вистоїть перед усіма викликами, злом і поганими сусідами. Тобто інноваційність і моральність — це якщо коротко.
Згодом, вмостившись на затишній кухні академії, я вирішила поставити декілька питань і одному з учнів, Серокурову Максиму:
Максим, як ти опинився тут?
Я потрапив сюди майже випадково. Так вийшло, що коли я виїхав з окупованої території, то один знайомий, також з Луганської області, написав мені: «Я радий, що ти вибрався! Якщо не знаєш, куди подітися і що робити далі, то приїжджай до нас вчитися». Він тоді вже вчився в «Хевроні». До того сфера IT була для мене максимально віддалена, я не дуже цікавився комп’ютерами. Тож я приїхав, склав вступні іспити — і тут мене вже затягнуло в цей світ.
Як уже казав, я з Луганської області. До 2014 року я жив у самому Луганську, потім переїхав у місто Старобільськ. Там я вивчився на кухаря, а згодом поїхав працювати в Херсон. Тож на початок повномасштабного вторгнення перебував у Херсоні і звідти я вже вибирався через Василівку на Запоріжжя. Саме там мене наздогнало повідомлення про цю академію. Оскільки в мене не було ні житла, ані планів чи уявлення про те, що робити, я відгукнувся і поїхав до Львова. Ось так я опинився тут. Спочатку була співбесіда, і за її результатами мене зарахували на базовий курс. Після нього я склав іспит на практичні навички і обрав напрямок подальшого навчання.
Що ти обрав?
Розробку. Зараз вчуся на бекенд напрямок. Тобто саме на верстку «мізків» сайтів. Ніби навіть виходить, мені це дуже подобається.
А як відбувається процес навчання? Це все онлайн чи є офлайн зустрічі?
Більшість занять проходить онлайн. Але також є зустрічі з менторами для живого спілкування. Бо однозначно важливо бачити людину наживо. Кожен учень має свого ментора, який допомагає і підказує в процесі навчання. Наші викладачі — це спеціалісти у сфері айті. І робота з нами — це волонтерство.
Що ти збираєшся робити, коли закінчиш тут навчання?
Ну, в травні має бути випуск, тож до того я точно вчусь. А потім, насправді, не знаю. Є можливість для учнів, які старанно вчились і гарно склали іспити, піти працювати у HebronSoft. Помічником, певна річ, що буде виконувати нескладні таски. Але вже таки працювати в цій сфері.
А по комунікації з іншими хлопцями — здружились?
Є такий міф, що айтішники — відлюдьки. Може бути… Але між собою ми чудово ладнаємо. Тут хлопці з усієї країни: з півдня, сходу, заходу — і немає жодних проблем. У нас окрім навчання ще є тренування, загальний час дозвілля. Не можемо ж ми постійно сидіти за комп’ютерами! Але стати айтішником насправді — це мати певний стиль життя. У моєму випадку — всі інтереси змінились після початку навчання. Це така професія, що затягує, бо навіть коли я не маю занять, то читаю щось з цієї сфері.
А ти не роздивлявся для себе варіант еміграції після перемоги? Хотів би виїхати з України?
Звісно, я лишаюсь в Україні. Тут багато роботи, яка на нас чекає. Взагалі думаю, що, може, колись отак за столом буде сидіти якийсь Максим, якому потрібна буде моя допомога і підтримка.
Меморобство і збори на ЗСУ Олена Полякова, авторка аккаунту The_Mysteztvo, робить меми, веде онлайн-лекції з мистецтва та збирає на них кошти на підтримку захисників. Як це працює? Розпитали в мистецтвознавиці напряму. Розкажи, будь ласка, про проєкт The_Mystezrvo. Яким чином сталось так, що твої дописи почала лайкати Сердючка? Це цікава історія. Я родом із Запоріжжя: там народилась, вчилася собі і горя не знала. А потім зрозуміла, що горя таки…
Молекула — співзасновниця Hotmamas shop Про львівський секс-шоп «Hot Mamas» знає вся країна, він, м’яко кажучи, на слуху. Певна річ, не просто так. Харизматичні власниці бізнесу, що побудований на задоволеннях, щирі, сміливі та мають чітку позицію в житті. А ще з початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну дівчата не опустили рук і не закрили справу. Більше того: використовуючи свою аудиторію, вони почали збирати суттєві суми для ЗСУ. …
Анна Сивкова Місто кутав сніг, а навколо гуділи сирени (звуки повітряної тривоги) — саме за таких умов я зустрілася з 19-річною студенткою і волонтеркою Анною Сивковою. Ань, я знаю, що ти маєш активну життєву позицію, що ти волонтериш. Розкажи про себе, будь ласка. Я випускниця Української академії лідерства, тож початок моєї волонтерської діяльності був саме там. У нашому осередку, так називається спільнота, в якій ми існували, я відчула,…
Андрій Любка Розмова з Андрієм Любкою. Про автівки для військових 24/7, книжки, натхнення і квартиру в Криму Скоро буде річниця початку повномасштабного вторгнення. Ви пам’ятаєте, як для вас це все почалось? Що було рік тому? Чи було то очікуваним? Так, абсолютно — я очікував війну. Я знав, що вона почнеться. Не передбачив, щоправда, її масштаб і напрямки. Мені було складно уявити, що будуть в перший день бомбити Луцьк…
Павло Варениця Про волонтерську діяльність і життя до повномасштабного вторгнення, про перехід на українську мову та тих хто каже, що музика може бути поза політикою говорили з Павлом Вареницею (фронтмен гурту “Epolets”) на порожньому пляжі в Одесі. Паш, а розкажи про свою родину щось. Що розказати… Мій прадід, наприклад, від нацистів звільняв Конотоп, і тому на його честь там назвали вулицю. Вона досі існує. А дідусь приїхав до…