Розмова з Анною Сивковою

Анна Сивкова

Місто кутав сніг, а навколо гуділи сирени (звуки повітряної тривоги) — саме за таких умов я зустрілася з 19-річною студенткою і волонтеркою Анною Сивковою.

Ань, я знаю, що ти маєш активну життєву позицію, що ти волонтериш. Розкажи про себе, будь ласка.

Я випускниця Української академії лідерства, тож початок моєї волонтерської діяльності був саме там. У нашому осередку, так називається спільнота, в якій ми існували, я відчула, що готова взяти на себе більше відповідальності саме за волонтерський напрямок.

Із початком повномасштабного вторгнення академію перевезли з Києва до Тернополя, і наш осередок почав активно співпрацювати з місцевою міською радою. Разом ми створили чат-бот для координації центрів волонтерства, аби люди знали, куди йти. Ще у співпраці з приватною школою створили прихисток, де протягом перших місяців проживала понад тисяча людей. Ми зробили і підтримували гарячу лінію, аби розвантажити вокзали, бо приїжджали мільйони ВПО (внутрішньо переміщені особи), яких треба було розселяти. Коли ситуація з транспортуванням стала не такою напруженою, ми почали займатися з дітьми ВПО.

Ще ми координували центр фасування гуманітарної допомоги для Харківської області. По суті це склад, де кожен день працювало поза сотню людей і пакували десять тисяч коробок тієї гуманітарки. Звичайно, я не можу сказати, що це все мої заслуги, бо ми працювали командою.

Потім, разом з ініціативою «Сміливі відновлювати», я їздила в Бучу і допомагала розгрібати завали. Загалом не можу сидіти і чекати, постійно намагаюсь бути максимально ефективною.

Давно ти у Львові?

З вересня, тобто 5 місяців. Я сама маріупольчанка, народилась на березі Азовського моря і прожила там майже 18 років, а потім поступила в академію і переїхала в Київ. Коли закінчила академію, поступила в Український Католицький Університет.

А що ти вивчаєш в УКУ?

Я вивчаю IT та бізнес-аналітику. Знаєш, в якусь мить Міністерство цифрової трансформації України стало для мене кумиром у тому, як будувати державу. Відчула, що саме цей напрямок мене цікавить. Я хочу в майбутньому реформувати Україну з цифрової точки зору.

Ти казала, що окрім волонтерської діяльності ще працюєш. Чим ти займаєшся?

Мабуть, найбільша відповідальність, яка в мене зараз є, це відповідальність за себе. Маю себе забезпечувати, бажано ще допомагати батькам. Звичайно, найважливішим попри все є навчання. Тож коли не волонтерю і не навчаюсь, я викладаю англійську. Онлайн і офлайн. Не скажу, що це займає багато часу — приблизно 3-4 години на день. Поєднувати всі свої активності непросто, але я відчайдушно намагаюсь утримувати баланс.

Ти б не хотіла поїхати з України кудись, де безпечно?

Ні, я хочу повернутись до Маріуполя. В майбутньому маю плани мандрувати, але жити і працювати хочу тут. Для батьків це взагалі був великий удар. Їм за 50, і все життя вони накопичували, заощаджували і обживали нашу квартиру, а потім усе довелось покинути.

Мій батько любить жартувати, що за два місяці перед війною він казав: «Щось ми засиділись, треба щось міняти!». А зараз він каже: «Треба чіткіше формулювати бажання всесвіту!». Хай як складно їм було, тато з мамою оптимісти.

Мене часто гризе, що я роблю недостатньо і що моє життя — це очікування. Ніби сиджу і чекаю. Хоча насправді це не так, але, як і всі ми, ловлю себе на таких думках. Певна річ, глобально я маленька крапля, яка точить каміння, але точково, з точки зору Маріуполя — тяжко.

Чи думаєш ти про тих людей, які залишились там? Якою, на твою думку, буде комунікація після деокупації?

Я думаю про це. Адже зараз російська пропаганда працює дуже якісно на свідомість містян. Дуже багато людей стали ватниками, але з тих людей, з якими я досі комунікую і хто залишився там, більшість позиціонує себе як аполітичні, відповідно саме на них чудово працює пропаганда. Що їм кажуть, у то вони і вірять. Вони ідентифікують себе з містом, тобто їм неважливо, в якій країні вони живуть, під якою владою. Головне — мій дім, що він знаходиться на цій території, в місті Маріуполь.

Я думаю, що питання комунікації з такими людьми після деокупації постане гостро. Треба буде вчитись працювати з ними. Не думаю, що прямо «міняти» свідомість людей, але принаймні намагатись.

Плюс у людей, на жаль, велике ПТСР, це відчувається у спілкуванні. Події минулорічної весни дуже вплинули. Я все ще думаю про Стокгольмський синдром. Наприклад, зараз у Маріуполі активно вставляють вікна. Ну тобто, буквально згоріла будівля, повністю чорна 9-поверхівка, і в неї поставили вікна. На повністю згорілий будинок!

Квартира моїх батьків взагалі згоріла повністю. Я до чого це вела: людям поставили вікна, і вони кажуть: «Ух ти! Нам поставили вікна. З часом ще й газ дадуть, воду». І ти пробуєш пояснити людині, що в тебе це все було — і газ, і інтернет, і перспективи, а зараз ти радієш вікнам, які тобі поставили загарбники.

А твоя родина?

Мої близькі виїхали з Маріуполя 16 березня. На щастя, через територію України, через Бердянськ-Запоріжжя. Зараз вони живуть у Кропивницькому, а друзі виїжджали як могли: хтось через росію, Грузію. Тобто робили величезні кола, щоб добратися сюди. Є такі, що залишилися в росії.

Якщо тобі нескладно про це говорити, то буду вдячна тобі за історію про те, що з тобою відбувалось, поки батьки були в Маріуполі. Що відчувала, як діяла?

Я взагалі в житті керуюсь такою догмою, що якщо щось сталось, а я ніяк не можу це виправити, то лишається прийняти. Я можу говорити, я ділюсь цією історією не вперше.

24 лютого моїй подрузі, яка з Чернігова і з якою я тоді мешкала, подзвонив батько і сказав жахливу фразу: «Почалось!». Тож я прокинулась від ридань у кімнаті, дивлюся в телефон і бачу повідомлення від друга з Маріуполя: «Аня, нас бомблять. Нам не звикати: 14-й пережили і тут пройдемо». Я тут же дзвоню батькам, а вони сплять. Сказали, що нічого не чули. Через декілька днів я вже почала вмовляти їх виїжджати, бо там відразу запустили евакуаційні. Спочатку в батьків була така сама фраза, що і в друга: «2014-й пройшли і тут пройдемо».

В місті ніхто не очікував катастрофи такого масштабу. Батьки залишились, і 1 березня з ними обірвався зв’язок повністю.

Було страшно, звичайно. Але окрім того, що мама з татом в мене оптимісти, вони ще й кмітливі. Тож вони з часом почали знаходити можливості подзвонити в умовах повного відключення. То вони вибирались на якісь дахи, виїжджали в центр і намагались дати про себе чути. Тож на ту мить я була в контексті, що вони живі і де приблизно знаходяться. Бо наша квартира на лівому березі, це територія, яка зазнала найбільших втрат.

Я весь час шукала варіанти, як їх витягнути звідти. 15 березня сталося так, що вони вийшли на зв’язок і саме в той день я дізналась про гуманітарний коридор. Це був перший коридор із міста. На наступний день мені подзвонив брат, який вивозив свою родину в машині без вікон, і сказав, що він їде коридором в напрямку Бердянська, а батьки залишаються. Вони не були ще готові їхати тоді. Згодом ми їх таки вмовили, вони поїхали, але в ту мить дійсно було всім складно.

Розкажи ще про 2014 рік. Ця фраза: «Прожили його і зараз вистоїмо», — що у вас відбувалося вдома?

Мені тоді було 11 років, і я пам’ятаю ті події доволі сумбурно. Але в мене було хобі — я любила дивитись програму «Абзац» на Новому каналі. Тож була в курсі того, що відбувається в Києві. Я переживала стосовно того і приймала близько до серця це. Пам’ятаю чітко 24 січня 2015 року, коли був обстріл східного мікрорайону в Маріуполі.

Відстань між нашим домом і місцем «прильотів» була менше 4 кілометрів, і тоді вперше в житті я відчувала потужні вибухи, від яких тебе починає трусити. Тоді батьки вперше почали збирати тривожні валізи. І десь місяць ми жили в стані «на валізах», тобто ти дістала зубну щітку з валізи, почистила зуби і поклала на місце. Не можу сказати, що це болючі спогади, але було тривожно — факт. Я не пам’ятаю тимчасової окупації, не пам’ятаю танків, що їздили містом. Але точно знаю, що батьки то все проживали і пам’ятають.

У нас родич тоді служив в АТО, саме поряд із Маріуполем. Пам’ятаю, як моя мама після його дзвінка 12 годин готувала всілякі страви, бо до нас їхали військові в гості. 20 людей. Ось такі спогади дитинства.

Недавно ми говорили з батьками стосовно того, що будемо робити після деокупації Маріуполя. Тоді я усвідомила, що зараз живу в режимі «до деокупаціїї». Як тільки буде можливість повернутись, то всі плани відійдуть на задній план і я поїду розгрібати завали додому.

Ти говориш про відбудову міста, а як ти це бачиш?

Є дуже багато класних ініціатив в Україні: БУР (Будуємо Україну Разом — прим. ред.), Сміливі відновлювати. Я вважаю, що подібний формат у контексті Маріуполя буде працювати дуже гарно. Бо залучені місцеві люди. По-перше, це дуже гарне спільнотворення для всіх українців, бо ніщо так не об’єднує, як спільний труд. І як мінімум, це можливість для людей, які там залишилися, з культурними аспектами людей, які приїдуть.

В моєму ідеальному світі це варто якось пов’язати з міським самоврядуванням і міською владою, щоби була змога реформувати місто.

Я зараз намагаюсь, окрім своєї безпосередньої спеціальності, вивчати державотворення, політику, соціальну роботу. Звісно, на поверхневому рівні, бо, на жаль, не можу в себе стільки терабайт пам’яті вмістити, але хочу розуміти, як воно все працює. Я відшукую приклади інших міст, які відбудовували колись.