Скажи, будь ласка, що ти думаєш стосовно тих українців, які ще досі не перейшли на українську та тримаються за російську. Мій улюблений аргумент: “І в армії багато хто говорить російською, чому я не можу?”.

Я взагалі вважаю, що коли цивільний прикривається “а там десь в армії, хтось щось там робить…”, а ще, якщо це робить, блядь, чоловік призовного віку, то в мене просто один аргумент — дати йому по єбалу. Ну вибачте. Оці от розклади — “там десь військові”…  

“А ти чого не військовий? Сидиш тут і розказуєш, що вони там говорять… Вони хай говорять! Я тебе питаю, чому ти не розмовляєш державною мовою, сидячи тут, рагуль?!”

Як ти бачиш по моїй реакцій, це для мене досить емоційний момент. Я вважаю, що у всіх нас різний рівень протистояння російській пропаганді. У когось він більший, у когось менший. Комусь вдалось більше нагадити в голову, ще комусь вдалось нав’язати думку про те, що “яка різниця” чи “а от є країни, де є кілька державних мов, і нічо”. 

Коли мені кажуть про Канаду, Швейцарію, то я відповідаю: “Ну, так, але в них ні в кого немає москаля поруч”.  У нас унікальний досвід, тому що угораздило співіснувати поруч з цим плем’ям. 

Я недавно слухав інтерв’ю з Алексом Сейнтом, він українець, але служив тривалий час в США. І він дуже класно описав росіян: “Це ж не люди, це людиновмісний продукт”. Знаєш, буває, ти береш сир, а там не сир, а молоковмісний продукт. Так і тут. Нам, блядь, не пощастило народитися поруч з людиновмісним продуктом. І тому для нас не підходять інші варіанти — у нас свій унікальний досвід, і ми маємо приймати рішення, виходячи з цього досвіду. Так, це будуть категоричні рішення, але вони спираються на наш досвід. В Україні має бути одна мова, і це має бути українська мова. Чим більше, звісно, ти знаєш інших мов, тим краще. Але державна мова, мова обслуговування – одна.

Толерування їхньої мови — це шлях до того, щоб ми і надалі залишалися в російському культурному, інформаційному полях. І це насправді дуже загрозливо для нашої державності. Чому їм важливо, аби ми масово розуміли і використовували російську мову —  для того, аби їхній пропагандистський продукт, їхній культурний продукт  був для нас якомога більш доступним. От і все. Він несе загрозу. 

Уяви — в один момент усі забувають російську мову. Наскільки це ускладнює завдання для всієї російської пропагандистської машини?! Ми бачимо, як вони намагаються відтворювати українську мову: “Нема сечі терпіти ці пекельні борошна”, “Розпові учительке”. Ну от уяви — приблизно так і працювала б уся їхня пропаганда. Так би працювали їхні ліберальні блогери, які там під супом якоїсь “протипутінської росії” намагаються все ж таки нам продати свої імперські наративи.

Поки ми масово послуговуємось російською мовою, їм супер зручно. Ми полегшуємо їм завдання максимально. Треба до молодих розумів достукатись? Будь ласка, от тобі будуть треш-блогери на ютубі, будуть тобі російські репери, будуть інста-самки. А через мову цей місток стає дірявим, він стає менш прохідним. 

Як для тебе розпочалось повномасштабне вторгнення? 

За день-два до того я повернувся з Києва до Чернівців, де подавав документи для отримання британської робочої візи. Збирався їхати в Лондон на гастролі. Повернувся і… Тоді вже було зрозуміло, що нас чекає.  Хіба що найбільш наївні люди не бачили того, що насувається. Для мене було очевидно, у що це все переросте, і що це не просто якесь чергове, як прийнято говорити в медіа, “брязкання зброєю”, а дійсно діло пахне смаженим. 

24-го зранку подзвонила мама, і навіть не піднімаючи слухавку, я зрозумів — почалось. “Ну що, де зустрічаємось? Зустрічаємось там і там”.  Та й все. У мене все спаковано було. Я з тих, у кого була тривожна валіза, все було готово. Ба більше — частково у мене були спаковані речі, аби йти в Збройні Сили. 

Зустрівся з сестрою, батьками. Сестру треба було однозначно вивезти з Чернівців. Тому що в їхній оселі з одного вікна видно військову частину, а з іншого — аеропорт. Коли почались масові ракетні удари, то було зрозуміло, що залишатися для них не варіант.

Тиждень я провів із сім’єю, прикидав собі, як це все буде виглядати, як організувати життя Каті (дружини) і так далі. А потім пішов у військкомат і кажу: “Хочу в армію!”.

Тебе відразу забрали? 

На мене уважно подивились і спитали: “Точно?”. Я кажу: “Точно!”. Вони: “Ну, добре. Цей хлопець, відразу видно — здоровий. Забираємо!”.

Після того, що ти пережив, де знаходиш сили усміхатись? Здається, я була на твоєму останньому концерті у Львові, перед війною, і за моїми відчуттями, ти геть не змінився. Такий же усміхнений.

Я б не сказав, що я ніколи не розкисаю. Буває таке, що завал і сили немає. Це від втоми та від емоційного перевантаження, проте це тимчасові моменти. В загальному я завжди намагаюсь на позитиві триматись. 

Колись бігав, зараз не бігаю. Люблю от з собачкою гуляти, вона мені дуже багато дає віри. А ще сім’я, дружина, сестра. У сестри є діти — мої любі племінниці. Дивлюсь на них і думаю: “Камон, треба грести далі, хай би що”.

І плюс момент порівняння, бо все ж насправді відносно. Коли мені важко, то думаю — а хтось повернувся без ніг, і бере себе в руки, заново вчиться ходити на протезах та будує нове життя. 

Ще мені здається, що все ж таки багато залежить від  характеру людини. Я просто такий — люблю посміятись. В мене і до повномасштабного вторгнення, до моєї безпосередньої участі у війні було досить чорне почуття гумору, а у бойових військовослужбовців, як виявилось, воно теж геть не біле. Тому скажемо так — на війні тільки підсилилась чорнота в моєму гуморі, а гумор сам по собі не зник. 

Цивільним часом складно зрозуміти гумор військовослужбовців, які щоденно ризикують своїм життям… Наприклад, мій побратим Ілюха дуже смішно казав: “Ну що, пацани, от закінчиться війна, переможемо, зустрінемось у барі, побухаємо! Саня на гітарі зіграє. Головне тільки, щоб не самоварчиком”. Я кажу: “А що з тим самоварчиком?”. Він каже: “То ти не знаєш, що таке самоварчик? Це коли без ручок, без ніжок, тільки писюлька стирчить” (сміється). Розумію, що для когось це може здатись дуже дивно, але ж смішно і життєво. 

Гумор — це розрядка психологічна, якщо ми не будемо сміятись, то просто звар’юємо. Пригадую перші тижні повномасштабного вторгнення — ми ж дійсно всі були перелякані. Себе пригадую, ніби, в дурному сні, а потім потроху якось починаєш з того посміюватись. 

Добре, що у нас, хай яка б склалася ситуація, відразу з’являються 100500 різних мемів, і все несеться. Розумію, що в корені це трагічна ситуація, але якщо ці жарти не блюзнірські якісь, а просто як захисний механізм твоєї психіки, то я в цьому нічого поганого не вбачаю.