Мальописи і війна

Про роки волонтерства та українські мальописи поспілкувалася з відомим видавцем — Богданом Кордобою.

Минулого разу ми з тобою говорили за барною стійкою у твоїй кав’ярні при крамниці коміксів, а тепер от в бібліотеці.

Барні стійки я також люблю, майже так само сильно, як і книги. На старості відкрию собі якийсь бар.

Чому на старості?

Бо тоді я собі дозволю займатись лише цим — своїм баром. Весь інший бізнес працюватиме сам по собі, а я буду сидіти і попивати щось смачне у своєму ветеранському барі.

Розкажи, як для тебе розпочався волонтерський шлях? Це було до створення видавництва?

Так, видавництво я відкрив у 2017 році, а волонтеркою займаюся з 2014. Як же я прийшов… Мабуть, йшов, йшов та й прийшов (сміється).

Усе почалося з Революції гідності. В ту мить усі шукали, де себе приткнути. Перші збурення натовпів, я говорю з друзями і пропоную записуватись до якоїсь сотні, бо ж неможливо тоді було сидіти на дупі рівно. Бо спочатку я ходив з сестрою тут у Львові, але ж швидко стало зрозуміло, що головне відбувається в Києві. Так я попав у сотню, що називалась: “Сотнею самооборони”. Там я познайомився зі своїми, тепер уже побратимами — “Білими Горватами”.

А що це таке?

Львівська Молодіжна Крайова Скаутська Організація «Білі Горвати» заснована ще в 90-х. Учасники завжди мали активну громадянську позицію та протидіяли режиму Кучми, а потім і Януковича. От саме з ними я і познайомився у 2014 році. Познайомився і залишився. Спочатку нас було дуже багато. Ти пам’ятаєш, що коли закінчився Майдан, то військові дії почались доволі швидко? Хто хотів, відразу взяв свої пожитки і поїхав на схід, у квітні, а хто не пішов воювати, той залишився працювати тут. Я був з тих, хто залишився допомагати тим, хто пішов.

За Майдан ми назбирали велику матеріальну базу і розуміли, що ця база може бути корисною на фронті.

Тоді почали формуватись добровольчі бати, регулярка була, але тоді була моцна ваша 28-ма (28-ма окрема механізована бригада базується на березі Чорного моря). У мене, до речі, там тато у першу свою ротацію служив. Була 24-та, 80-та, 93-тя і, може, ще пару. І на тому все. Решта були не те що не боєздатні, але вони точно не очікували масштабного двіжу. Тож на основі майданівських сотень почали формуватись добровольчі батальйони, і ми почали забезпечувати ці формування. Це було буквально так, що чувак, з яким ти вчора бився проти беркутівців, сьогодні вже збирає речі на війну, і йому треба допомогти.

Цей вихор так почав закручуватися, закручуватись… Тоді волонтерка виглядала доволі, не те що неорганізованою, бо з організацією в Білих Горватах завжди все окей, а скоріше хаотичною і геть новою. Бо протистояння проти поліції не вимагає прицілів, нічників, оптики. Воно не було легко, але вибору не було — просто йдеш і робиш.

Точно в числах я не згадаю, але нас після Майдану було досить багато. Більша частина із них пішло воювати. Ті, хто залишилися, своїм коштом або ж збираючи по місту (Львів насправді швидко відгукувався і збори були колосальними), забезпечували всіх, хто пішов. З Польщі тягали, всі воєнторги, до яких могли дотягнутись, дотягались. Плюс, так як це було добровольче формування, було простіше, бо не було бюрократії.

А ще так чи інакше всі були парамілітаристами, наприклад, і в мене на той момент у шафі вже лежало три комплекти готової форми. І так у всіх. Якась толкова броня — це було найгірше. Багато смертей гарних людей відбулося через ті довбані самопали… Добрі наміри, якими вистелена дорога до пекла. Оце воно. Чомусь усі думають, що бронік це така річ, яка має витримувати постріл, а це не так. Це річ, яка має правильно ламатися від пострілу, щоб зберегти твоє життя. Відчуваєш різницю? Тому якісні бронікі йдуть із кераміки і металокераміки. Перші побратими помирали не від пострілів — їх забивало глухою травмою. Пневмоторакс і все решта. Добре, що суспільство почало дослухатись і міняти той хлам.

Ти би бачила ті перші штуки — ті спаяні ресори, які, аби не дзеленчали, обклеювали шматками карематів. Чесно, ті, хто в 14 носили броніки другого класу від уламків, мали набагато більше шансів вижити, ніж ті, що тягали метал. Хоча я впевнений, що навіть зараз, серед наших з тобою спільних знайомих знайдуться ті, що свято віритимуть, що метал, то найкраще, що може бути. Певна річ, є гарні штуки, які робляться і з металу, але там багато нюансів. Бачиш, про броню я можу довго говорити.

Я займався активно до 2017-2018, потім я, умовно кажучи, пішов з публічної сфери. Проте завжди залишався в організації і займався волонтеркою. Плюс тоді я заснував UA Comix.

А як так сталось, що ти створив UA Comix?

Я завжди любив дитячі книжки, а ще комікси. Поки я навчався в академії (Українська академія друкарства), то думав, що хочу дитяче видавництво. Але, подорослішавши, зрозумів, що найжорстокіший бізнес це власне і є дитячі видавництва, байдуже, в якій країні ти живеш. А ще, відверто, мені не подобається лицемірний світ видавців книг. І не подобається не робити свої проєкти. Мається на увазі, що майже всі дитячі видавці, що є успішними, мають 70-80 відсотків ліцензій. Вони мало часу приділяють українським авторам. Звичайно, я розумію, що це зумовлено комерційними чинниками і купою інших речей. Але я усвідомив, що не хотів би бути одним із них.

Я подумав про дещо, що любив завжди, що мені навіть серед рутинної роботи є відрадою і що мене постійно тішить. Це були комікси. Я сам їх писав, малював, але ніколи не ставився до них, як до роботи. І тут сяйнуло: “А чому ні? Адже і ніша вільна, і мої бачення та знання цілком підходять!”. Книжки мені нудні, я їх люблю, але люблю короткі. Для мене ідеальні письменники це ті, які пишуть коротко.

Це дуже дискутивне питання.

Так, я розумію, але я веду до того, що комікси для мене — це ідеальна форма поєднання тексту і зображень. Бо там, де ти можеш писати цілі стоси текстів, то один кадр з гарно намальованими речами передає суть. У світі коміксів немає випадкових речей. Плюс це набагато складніше, а я люблю виклики.

Якщо це гарний проєкт, то є окремо і сценарист, і художник. Правда є унікуми, їх дуже мало, які можуть працювати і так, і так. Це не питання до їхнього генія, це про те, що треба достатньо часу присвятити будь-якій навичці. Якщо ти 15 років малюєш, а між іншим пишеш, то пишеш ти, зазвичай, гірше, ніж малюєш. І навпаки.

Мальопис — це та форма, де поєднується робота художника та письменника, а ще це велика робота редактора, бо я вчився не тільки на видавця, а й на редактора, мені подобається бути залученим у проєкт.

Ти видаєш в більшості українських авторів? Жодних ліцензій?

Це основоположний принцип, якому я вірний і до сьогодні. Ми займаємось виключно створенням та поширенням української культури, українських наративів. Спочатку вдома, а потім за кордон. Я можу співпрацювати, більше того, уже співпрацював з іноземними видавцями. Але це все одно чітка послідовність — спочатку вони були опубліковані українською, а потім уже десь.

В UA Comix ми маємо дочірню компанію — “Other Comix”, яка й займається ліцензіями. Ще у нас є “RedRoom”, який займається напрямком “трешу”. Але через те, що Алекс зараз воює, трешаніни трохи менше. Усе це буде після перемоги.

То UA Comix ділиться на різні проєкти. А нащо?

Я намагаюсь побудувати видавничий дім. За принципом умовного “Penguin Books”. Це коли є один видавничий дім, з нього все починається, але потім кожний відросток самотужки розвивається в своїй ніші.

Як UA Comix живе під час повномасштабного вторгнення? Бачу, що бізнес не тільки не закрився, а все стало більш менш сталим.

Так а чого закриватись? Дивись, на волонтерку треба кошти. Ми віддаємо, крім зарплатні, яку отримує команда, майже 50 відсотків нашого прибутку на волонтерку. Раніше я підтримував не лише армію, бо ж були і інші ініціативи, а от зараз працюю лише з ЗСУ.

Бізнес не закрився в тому числі тому що разом з сім’єю виїхала ще й редакція — Руслана Коропецька, яка зараз багато чим у нас керує. І ми теж насправді мали план. Як я мав план в сім’ї, що ми робимо, так і, звичайно, мав план, що буде відбуватися з видавництвом. Крамниця у Львові зачинилася на певний час з міркувань безпеки та через потребу мати волонтерський штаб. І до червня ми не відчинялись, бо розуміли, що більш актуальні на відрізку тут і зараз у волонтерці. Після червня не те щоб обороти впали, але команда настільки вже набралась, що ми собі змогли дозволити по людському ресурсу знову відкрити крамницю. І разом з тим нам почали люди писати, що вони хочуть крамницю. Насправді приємно чути, що для декого UA Comix — це та стабільна точка, що коли ми наново відчинились, для них це “все буде окей”. Що наше місце все ж таки є культурним маркером у житті міста.

Ну і комікси завжди на часі, бо це про тут і зараз. Ми як робили історії, так і робимо історії. Змінився трішки фокус. Якщо ми до 2021 більше концентрувалися на побутовому житті людей, то з 2022 ми робимо про життя на війні.

Команді теж треба чимось займатися, бо є митці, які пішли воювати, є митці, які пішли у волонтерку, є митці, що збирають кошти своєю діяльністю на ЗСУ. Усі наші художники і сценаристи розуміли, що вони можуть бути корисними своєю творчістю, тож і почали працювати вдвічі більше. От воно й дало результат.

Розкажи про 24 лютого 2022 року. Для тебе це не було новиною?

Ні, новиною не було. А розпочалося все бодуном. 23 я зустрівся з приятелем, і ми знатно так посиділи. Я ще жартував, що сидимо напередодні апокаліпсису.

5 ранку була, коли почув сирени. І відразу мені подзвонив тато, сказав, щоб приходили до них з мамою і працюємо за планом. Бо в нас була пропрацьована історія, був план дій. Мій тато був людиною, від якої я навчився мати 5 планів на інші 6 планів, тому для нашої родини все було продумано і прораховано заздалегідь.

Тато був професійним військовим?

За фахом він був професійним льотчиком, асом. Військова авіація — винищувачі. Після навчання йому запропонували йти в Афган, а він відмовився, адже не розумів змісту вбивати мирне населення. Відмовився і демобілізувався, його ніхто не силував, бо пілота силувати це безглузда справа. Тато любив жартувати, що він доклався до розвалу совка, бо на його освіту витратили 3 чи 4 мільйона рублів, а він пішов від них. Він мав дві освіти — військову та інженерну (ядерні двигуни та інші цікавості).

Вони з мамою поселилися у Львові й почали жити своє спокійне цивільне життя. Перший раз він повернувся до зброї в 2015 році, коли прийшла повістка. Тато ще тоді розумів, що це все “прелюдія” до справжнього двіжу. Вони спробували малими силами — в них не вийшло, встрягли. Вони думали, що в них вийде лютнева революція тільки в Україні — не получилось. Коли тато повернувся, по-перше, ми стали ближчими, ніж були до того, а по-друге, він усвідомив, що це просто питання часу, коли кацапи почнуть повноцінний наступ.

24-го, коли родина зібралась і обговорила план, тато пішов у військкомат, повернувся близько 12 дня, сказав, що вже має вказівки, і близько 15:00 ми його проводжали. Це останній раз, коли я бачив тата живим.

Ми домовились, що дівчата родини мали поїхати (мама, дружина, сестра). Тож протягом 2 днів вони виїхали, а ми зі швагром пішли у військкомат. Як згадаю ту величезну чергу в 10 годин — це був капець!

Я пішов з десяткою “Білих Горватів”, а воєнком нам каже: “Якого хєра ви прийшли? Ви волонтери, то йдіть волонтерте і не вимахуйтесь!”. Відповідно з 27-го я відкрив один зі штабів по волонтерці у крамниці UA Comix та почав активно працювати. Певна річ, я був не сам — у мене є побратими і команда.

Насправді було багато запитів від випадкових людей, які казали: “Ми тобі чимось допоможемо! Давай скажи, і ми будемо робити”. Люди були розчаровані, бо я казав, що ви краще знайдіть напрямок, де будете корисними, а в нас тут усе вже на рейках стоїть. У мене все робе.

І кого ви почали забезпечувати? Тих самих “Білих Горватів”?

Так, але не тільки. Тут історія така, що якщо ти хоч раз воював, то у тебе є свій підготовлений комплект. Насправді наші на ту мить були вже добре укомплектовані. Але до мене нон стоп зверталась купа різних людей. Багато було тих, які пішли за покликом серця в перші дні і не мали взагалі нічого. Я комплектував їх.

У нас є таке правило, що ми комплектуємо лише тих, кому ми довіряємо. Нам довіряють люди і дають кошти, ми взамін маємо довіряти тим, кого комплектуємо. Спочатку то все було без документів, без нічого. Ти просто знаєш людей, які знають інших людей, і все відбувалось на взаємній довірі. Інститут репутації. Так чи інакше ми дотичні до роботи Госпітальєрів, 93-ої, 70-ої, ССО та купи інших підрозділів. Чесно, мені простіше перелічити, кого ми не таримо.

А в тебе є якісь страхи, що пов’язані з перемогою?

Це вже було, ми це все з вами прожили. Майдан 2014 — йхууу! А потім 2016-2017-2018-2019-95-й квартал… Трохи русні завезли, ще трохи русні завезли — більшість просто мовчало. Усіх все влаштовувало. Зараз маємо знову опції і відкрите вікно. Питання, чи ми будемо знову мовчати? Я для себе напрямок давно обрав. Особисто для мене після перемоги нічого не зміниться. І далі буду будувати те, у що вірю. Питання, скільки нас таких буде. І навіть якщо нас залишиться 5-6 груп, ми все одно будемо робити те саме.

Я хочу вірити в те, що ця війна показала, що є різниця, яка мова. Не тому що хтось з принципу хоче, аби ти говорив українською, а що це наша відмінність. І коли прийде це усвідомлення, люди інстинктивно потягнуться до своєї культури. Вони вже це роблять, вони вже шукають сенси, єдине, щоб люди на Снайдера не задивлялись.

Що не так з Тімоті Снайдером?

У нього все дуже круто, але в мене відчуття, що це як коли про твою сім’ю розказує сусід. Бо в нас є багато крутих істориків. Певна річ, є багато рудоментних елементів совка, які досі говорять з росіянами. Це не питання того, що ви не можете говорити з ними. Якщо ви виходити з ними в політичний дискурс, ви, курва, не представляєте тільки самі себе. Відколи ти стаєш медійною особистістю, байдуже якого рівня — вулиці, міста, країни, — ти представляєш усіх нас. Коли Андрухович іде говорити з кацапами, це, курва, не Андрухович говорить, це українці йдуть говорити з кацапами. Коли Грицак йде говорити з кацапами, це не Грицак йде говорити з кацапами, а українці. Якщо ти собі це дозволяєш, то ти маєш бути готовий до реакції суспільства. Що є люди, які не готові до жодних переговорів. І чим більше суспільство буде втрачати, чим більше люди будуть поранені війною, тим ця реакція буде гострішою. Наприклад, спочатку це будуть просто дурні мемчики в нетику, а потім може дійти до прямих погроз. І я не здивуюсь, якщо хтось це виконає.

Я розумію, що багато кому страшно. Розумію, що є люди, які просто хочуть, щоб все це припинилося, бо бояться смерті. Бо бояться смерті своїх близьких. І це нормально. Але якщо ви обираєте умовне рабство, то не означає, що хтось теж хоче його. І людей, які зараз бачать тільки один вектор, набагато більше. Бо, знаєш, з одного боку, Зеленського оце визнали людиною року. З іншого, українцям дали звання — найсміливіша нація. І, чесно, я б хотів, щоб більше казали про людей в країні, адже президент це наш представник. Коли говорять, що Зеленській щось робить, це ж робить не тільки він, то робимо всі ми разом. Якщо ми з вами зникнемо, то не буде Зеленського. Він рішає питання, певна річ. Але не в тих масштабах. Це українці самоорганізувалися. Це волонтери — нові, старі. Це бабусі віддавали закрутки, це хлопці та дівчата, які не мали навичок, а пішли воювати. Це знову всі ми.

От за що мені подобається Залужний — він ніколи не говорить, що це він. Він це людина, яка чітко розуміє, що це суспільне. Він говорить — це ми. І так воно і є. Він точно це все відчуває, бо це та людина, яка кожного дня отримує депешу, в якій пишеться скільки хлопців і дівчат загинуло, скільки поранено.

Поділись секретом — чим ти надихаєшся та де набираєшся сил?

Ну, в мене моцна родинна підтримка. Нас з Вірою (сестрою) батьки завжди підтримували. Навіть якщо ми були не праві, вони нам дозволяли помилятись. Зрозуміти, що ми помилилися, повернутись у відправну точку і зробити ще раз. Я з дитинства пишу, і завжди знав, що хочу займатися книжками і літературою — батьки не заперечували. Моя сестра завжди малювала — вони підтримували і її. Зараз вона художниця. Це багато насправді значить, коли батьки тебе визнають, бо мій тато на 3-й рік UA Comix підійшов до мене і сказав: “Я не знаю, як ти заробляєш гроші. Бо чесно — я думав, що вся ця ідея накриється мідним тазом за пів року, але я радий, що воно працює”. Але бачиш, він мені того не сказав, коли я почав і ніфіга не мав. Він це сказав, коли я побудував щось і це щось працювало.

А як ти борешся з вигоранням?

Це вже про мою маму. Вона завжди каже: “Просто робиш!”. То ж я все життя просто роблю. І в мене немає часу на пошуки філософських сенсів чи якихось таких штук. А стосовно фізичної втоми… ти не подумай, що я хизуюсь. Я чітко відчуваю, коли втомився. Прийшов додому, душ прийняв і відпочивати. Люблю потупити в серіали. От потупив у серіал ввечері, а на ранок пішов фігачити далі.

Тобто в тебе спрацьовує рубильник-стоп. Волонтери ж часто вигорають, як ми всі знаємо. Усі ці історії — спати серед коробок, не їсти нормально…

Я прагматичний. Бачиш, я навіть до волонтерства ставлюсь, як до свого бізнесу. Розумію, що якщо я не ефективний, я не поїв, не виспався — я роздратований. Якщо роздратований, то не ефективний для хлопців. Нафіг я тиждень буду себе вбивати, щоб потім що? Щоб потім три тижні валятися і перепрошувати перед усіма, що не можу допомогти?

Плюс не треба списувати з рахунків те, що я був дотичним до організації купи фестивалів. І я вмію тримати темп, бо, коли ще не було пандемії, ми з UA Сomix зазвичай об’їжджали до 50 фестивалів. Це фактично кожного тижня ти в якомусь новому місці. І мені цей темп звичний, тож коли не має руху, то для мене ще то випробування. І це буде про вигорання. Певна річ, в мене є моменти, коли я хочу побути сам, я їх відловлюю, і я є сам. Я думаю, що волонтерка — це не те що робота, але ти маєш розуміти, нащо ти туди прийшов. Ти хочеш реально допомогти хлопцям та дівчатам на фронті чи ти хочеш задовольнити своє его і допомогти собі? Якщо ти хочеш допомогти собі, то, друже, тобі не у волонтерство. Тобі до психоаналітика. Якщо ти йдеш допомагати, то це як будь-яка робота, коли ти щось робиш: якщо прибираєш вдома, то розумієш — окей, я прибираю ці дві шафи, поп’ю чай і повернусь за 20 хвилин і буду прибирати далі. Тут та сама історія.

А ще така штука: всі хочуть врятувати всіх. Але всіх не врятуєш.

Коли відбулась історія з батьком… Я для його підрозділу зібрав тачку, тачка мала приїхати. А теплик, взуття та інша снаряга була вже. І я чекав машину, бо це було логістично правильно. І що, мені тепер думати, що, якби я татові раніше відправив тепловізор, воно би щось змінило? Ні.

Є речі, коли це твої затупи. А є якісь зовнішні фактори, і там ти можеш старатися все зробити пошвидше і оперативно, але не маєш забувати про себе. Ти такий самий чувак на війні. Так, ти не в окопі, але ти все одно маєш дбати про себе. Якщо ти не дбаєш про себе — це потім виллється в те, що ти не зможеш дбати про інших. І знову ж, воно все йде від твоєї мотивації. Чому ти прийшов у волонтерський рух. Бо коли ти хочеш заглушити своє сумління, що ти не там. То, може, тобі варто бути там?

Скажи, як, на твою думку, нам далі працювати? Маю на увазі після перемоги. Як вибудовувати стіну з нашими йобнутими сусідами?

Культурою. Те що роблять завжди. Будь-яка нація, будь-яка успішна країна, яка нам подобається, якою ми всі захоплюємось. Візьми будь-яку людину, що є громадянином країн наших союзників — Штати, Польща, Японія, Британія, Німеччина, Франція, Естонія, — візьми і спитай: вони всі насамперед ідентифікують себе як людину якогось конкретного народу. Хоча можуть бути й іншим етносом. Наприклад, африканець, що вважає себе французом. Бо він там народився і виріс. Або ж у Штатах, там взагалі дика солянка, але всі вважають себе американцями. Звична фраза: “Я американець італійського походження”. І це все робить культура.

Це такий трішки місцями ефемерний світ, де ми всі об’єднуємося спільними думками, спільними прагненнями та ідеями. І коли це все буде в Україні звучати однією мовою, коли будемо мислити по-різному (повної згоди неможливо дійти, так не буває), але матимемо опорні точки, що будуть непохитними, — це і буде цією найкращою стіною.

Найперша цеглинка в тому мурі, безперечно, мова. Якщо нею будуть говорити усі, ми, може, і не дійдемо глобальної згоди, але порозуміння буде. Мова — це ж не тільки про висловлювання… Ти нею живеш, ти нею відчуваєш. Це ж відображення світогляду. А російська, вона ж вкрадена, запозичена з різних інших. Як мова, що створена крадіжкою, може породити націю, що не буде цим займатись?

Я не можу стверджувати, що будуть збройні конфлікти в інших країнах, але те що далі будуть відбуватись революції по всьому світу… Все йде до зламу, все йде до змін. І в України зараз насправді шикарний шанс. Так, війна це дуже боляче; так, вона забирає багато, але разом з тим вона щось і дає. Зараз нам війна, окрім втрат, дає можливості. Питання, як ми їх використаємо. І те, що нам потім усім жити з наслідками та ПТСР, це зрозуміло. Але знову ж таки це питання, як ми то будемо проживати та приймати рішення. А ще не потрібно толерувати те, що тобі не подобається.

Громадяни, які мовчать, завжди будуть отримувати те, на що вони заслуговують. Типу ясно, що божевільних всього 10 %, але коли суспільство не толерує і їбашить разом, то все буде працювати. Ми своїм умовно суспільним впливом відпрацюємо діючий механізм. Бо те, що всім подобається за кордоном в інших країнах, це ж все не впало з небес, то напрацьовувалося століттями.

Культура — це така цікава штука: поки вона присутня — її ніхто не помічає. Коли вона зникає — вона всім раптово потрібна.