Лікар-доброволець чи успішний айтівець?

«Кожен поранений залишає враження після роботи з ним. І разом з тим я не пам’ятаю, хто був пів року тому. Людей не пам’ятаю. Може, це неправильно так казати, але вони прибувають сюди як “матеріал”. Бачу проблему — фокусуюся на її вирішенні. Те, що стосується хірургічної допомоги, тут я роблю по максимуму. Але, на жаль, я не лікую душі».

Розмова з лікарем, що носить позивний Біллі, відбувалася на одному зі стабілізаційних пунктів Донеччини.

М: Як ви потрапили на цей стабілізаційний пункт?

Б: У кожного в цьому стабпункті своя історія — як саме вони з’явились тут. І це великий збіг обставин, без перебільшення, для кожного. Тим паче, що війна та армія загалом — це один великий збіг обставин. Як це було можливо — створити ось такий стабпункт? Щасливі випадковості, які допомагають бійцям, — не інакше.

У моєму випадку вони сформувалися з того, що я прийшов на фронт без регалій та звань. Хоча в мене вони були, проте мало хто на них дивився в кінці лютого 2022 року. В мене є статус офіцера запаса — молодший лейтенант, плюс кафедра, плюс розуміння того, що таке хірургія, плюс багаж медицини — хоч і мінімальний у порівнянні з іншими лікарями, але він був… Мене записали бойовим медиком. Щоб ви розуміли — це прям той, хто на лінії зіткнення.

В ту мить, коли в нас мало би бути бойове злагодження та знайомство, в чергу спитали: «Медики є?». Я визвався. Запитали, ким був. І коли я сказав “хірург”, то всі: «Ну, ніфіга собі! Беремо!». Так і став бойовим медиком.

Оскільки це ТРО, а тоді ще не було закону, який би дозволяв використовувати ТРО в якості сухопутних військ (тільки через пів року він з’явився), то безпосередньо на нуль я відразу не потрапив. Це згодом нас перемістили на лінію зіткнення, а до того була третя лінія оборони. Ми охороняли мости, пости, рили бліндажі.

Ми справді чекали, що вони будуть іти на Дніпро і що ми будемо зустрічати так само, як у Харкові та Києві, тож готували оборону. Я розробляв план, як буду вивозити поранених — яким транспортом і куди. Медична частина була на невеличкій команді медиків. Видали нам один гранатомет на роту і сказали: «Хлопці, думайте, як будете захищатися». Потім нас перемістили на нове місце, а згодом на інше. З часом зброї ставало більше. Так ми і стрибали з місця на місце. Пам’ятаю, що за 2022-й рік у нас було 10 переїздів.

З часом керівництво таки зрозуміло, що офіцера поставили на бойового медика, і сказали мені: «Ну, достатньо тобі там бойовим медиком бути. Йди в медичний пункт». Тож далі я працював у медичному пункті свого батальйону, здебільшого без діла. Тож звернувся до начмеда зі словами, що є бажання працювати. А таблетки видавати і пластирі ліпити може і фельдшер. Так мене і перевели до іншого батальйону, який тоді був на нулі.

Я виконував обов’язки медика батальйону, займався евакуаціями. І тоді я згадав, що таке кров, — все згадав. Там усе згадується дуже швидко. З часом звідти мене перевели начмедом до іншого батальйону, але і на тій посаді, на мою думку, від мене користі було мало, тож я попросився кудись, де є робота для хірурга. Таким чином і опинився на цьому стабілізаційному пункті.

Життя стабпункту — це 10% медицина, а 90% битовухи та підготовки. Це про принеси це, відпили то. Нарубай дров, організуй це, піди туди. Тобто 90% часу — це підготовка до лікувального процесу. А потім настають 10% авралу. Для того щоб пушка стріляла, а автівка їздила, треба її змащувати, доглядати. Тут немає операційних сестер, немає людей, які будуть тобі “хвіст заносити”. Треба помити інструмент — береш і миєш. Треба приготувати розчин — береш і готуєш. Так це все і працює.

М: Знаю історію, що ви молодим та юним прийняли рішення і спочатку отримали освіту лікаря. А потім, коли вже працювали, то отримали другу освіту — айтішну. І покинули медицину, присвятивши життя технологіям. Чому?

Б: Насправді не зовсім так — я паралельно здобував дві освіти. Тобто дипломи отримав одночасно. Для того щоб отримати диплом у сфері медицини, треба пройти багато стадій навчання, і загалом, для хірурга, це займає 9 років. Здобуття інженерної освіти далось набагато швидше.

Працював я і по першій, і по другій спеціальності на двох роботах одночасно. А коли придивився уважніше до цих сфер, то зробив фінальний вибір, як я тоді думав. А ще, коли я закінчив університети, то мав мрію (всі ж ми маємо мрії про майбутнє, коли закінчуємо університети), що в мене вийде поєднати щось на стиці медицини і айті. Я читав передові американські та європейські розробки з віддаленої хірургії, телемедицині… З часом я зрозумів, що на нашому рівні, на жаль, це поки недосяжно.

Усвідомив, що не зможу стати умовним “локомотивом” настільки великих змін, адже медицина загалом дуже інертна. Можливо, в якихось клініках є передові розробки, але молодого спеціаліста в ці розробки ніхто не пустить. Таким рушієм у світі стала пандемія ковіду, яка сформувала необхідність працювати віддалено у багатьох сферах. До цього моменту пройшло 15 років, коли цифрові технології стали настільки затребувані, що стали потрібні люди для розробки, впровадження таких поєднань тощо. У минулому майбутнє здавалося хмарним, тому просто зробив вибір у бік того, що мені більше сподобалося. Цей вибір не був легким, адже медицина, як раніше, так і зараз, мала для мене велике значення.

М: Скільки років ви пропрацювали в айті?

Б: З 2005 року був у сфері технологій. А в медицину повернувся з початком повномасштабного вторгнення.

24 лютого мене розбудила дружина зі словами: «Війна почалась!». Ще не вставши з ліжка, я почав у голові прокручувати сценарії, що робити далі. Декілька днів збирався з думками, а потім опинився в територіальній обороні. Дружина з дитиною на початку березня сіли в евакуаційний потяг і поїхали в бік кордону з Польщею. Оскільки там жили друзі/родичі, то вона по старій пам’яті туди й попрямувала. Зараз вона там знайшла роботу, облаштувала побут. Не скажу, що їй дуже сильно подобається за кордоном, але стандартний режим, що називається без хаотичних змін, є. Є житло, є власний дохід, є кошти, що даю я, — і з цього складається певна стабільність.

Декілька разів ми обговорювали варіант повернення, але кожного разу приймали рішення, що безпечніше їм залишитися там. Тож якщо підсумувати, то я не бачився з сім’єю два роки. Як на мене, це велика проблема.

М: Розкажіть якусь особливу історію за час роботи на стабіку.

Б: Кожен поранений залишає враження після роботи з ним. І разом з тим — я не пам’ятаю, хто був пів року тому. Людей не пам’ятаю. Може, це неправильно так казати, але вони прибувають сюди як “матеріал”. Бачу проблему — фокусуюся на її вирішенні. Те, що стосується хірургічної допомоги, тут я роблю по максимуму. Але, на жаль, я не лікую душі… Я не маю можливості надавати психологічну допомогу. Певна річ, ми підтримуємо контакт, дивимось, як він реагує. Чи є проблеми в психологічному, чи потрібна якась термінова допомога — ми оцінюємо. Але це: раз, два, три — наступний! Раз, два, три — наступний! Немає в нас часу на бесіди. Наша задача стабілізувати.

Що вкладається в це поняття? Для людини з боку геть незрозуміло, що таке стабілізувати? Ну от взяли його, він “качається” (змінюється стан), а ми його стабілізували. Можна так собі уявити: у нього скачуть якісь показники, наприклад тиск, є якийсь дисбаланс у системі. От з цим ми і працюємо. Якщо боєць приїжджає з відірваними кінцівками, то треба перевірити, чи є критична кровотеча. Можливо, треба відкоригувати те, що зробили медики до того.

Крайній випадок був — треба було промивати, бо все брудним було. І якщо влітку хлопці приїжджали — сухо було, бруд струсили, і, поки їдеш, все повідпадало. То зараз вся ця жижа товстим шаром на пораненнях. І, певна річ, це треба відмивати. Ми це робимо, як можемо: тут в нас бані, ванни немає. І приводимо в умовно чистий вигляд. Це зветься частковою санітарною обробкою, аби на наступному етапі медперсоналу не доводилось працювати з брудним одягом, непромитими ранами. Ми робимо свою частину роботи, аби на наступному етапі пораненого більш кваліфіковано подивились. Не зупиняючись на дрібницях, пов’язаних з тією самою помивкою.

Влітку 2023-го було таке, що до нас в один день привезли одночасно 5 “важких” бійців. Це при тому, що в нас 4 підготовлених столи, тобто одного ми просто поклали на підлогу. І на кожному зі столів був справді важкий, тож увага лікаря була необхідною. На двух столах був пневмоторакс: необхідно було пробивати грудну стінку і ставити трубку. В одного була сильна кровотеча. Мені дістався худорлявий чолов’яга, у віці такий дядька. Він був з відірваною кінцівкою. Високою травматичною ампутацією, прям зовсім трішки лишилося вцілілого стегна. Виглядало це… уяви собі кінцівку, і вона вся у вигляді дрантя, пласти м’язів зі шкірою, кістки у вигляді місива. Тобто виглядало це жахливо. Так подивишся, і він уже нежилець, хоча гемодинаміка (рух крові кровоносними судинами) збереглась, і турнікета як такого не було. Бо те, що було, це просто примотана штукенція, яка не виконувала свою функцію. В нього тиск просів настільки сильно, що судини спазмувалися, затромбувався, кровоток зупинився місцево. І якщо зараз підняти тиск, то миттєво почнеться кровотеча і він відразу стече.

Пам’ятаємо: всі столи зайняті, один на підлозі. Ми маємо миттєво прийняти рішення, кому надавати допомогу, а кому ні. Бо всіх ми не витягли б. Тобто підходячи до кожного пораненого, ми жестами давали зрозуміти одне одному — цей чи не цей. Це завжди неймовірно важке рішення. Мій чолов’яга з високою ампутацією був у статусі “не витягнемо”. Колеги озвучили мені: «У вас є 10 хвилин. Якщо впораєтесь, то впораєтесь…» (довга пауза). Але ми всіх витягли. Ми його врятували.

М: Є питання по організації процесу, системі. На вашу думку, що необхідно змінити, аби ви були більш ефективними?

Б: Наразі це питання ставиться тоді, коли рівень мотивації в мене щось робити та міняти відверто дуже низький. Після двох років усіх цих гойдалок та постійних переїздів… Але ладно, що можно було б змінити…

По-перше, за медицину, на жаль, забувають. В принципі її забувають заохочувати. Я не буду говорити за себе, бо я (сарказм) дуже заохочена людина. Для мене буде найкраще, якщо відпустять додому. Але якщо дивитись на людей загалом… Що змушує рухатись? Це результат своєї роботи. Зворотній зв’язок, якого ми не маємо. Саме з цим у нас біда. Отримати інформацію про пораненого, якого лікував, а ми ж діагностуємо, робимо узд, і якщо маємо сумніви, то пишемо в карті пораненого “сумнівний результат” — і передаємо далі. А як потім отримати інформацію про те, чи правильно все було? Що з ним сталось далі? На нашому рівні ніяк. І цього реально бракує. Розуміння, що твоя робота принесла якийсь результат.

Головним чином прогалини в ефективності через відсутності одного, другого, тим паче, що лікарям треба вчитись постійно. А я за ці два роки вчився разів два, від сили три, і то були вузькопрофільні курси, які потрібні були там (показує нагору), для того, аби внедрити якусь штуку. Увага: не для того, аби підняти мій рівень або стабпункту в цілому, рівень професійності та надавати краще допомогу бійцям, а для того, щоб їм по плану щось там “внедрити”.

М: А загалом чи можливо сказати, що я хочу поїхати на навчання?

Б: Сказати, звичайно, можна, а от поїхати — ні. Написати рапорта, сказати.

Я як ординатор чи як людина, що є професіоналом, який надає медичну допомогу, хотів би отримати спеціалізовану післядипломну освіту в напрямку невідкладної хірургії та медицини критичних станів. Зараз ми проходимо курси за допомогою волонтерів — дивно, правда?

М: Освіту за допомогою волонтерів? Це як?

Б: Крайній приклад — це Ром Стівенс, американський анестезіолог (насправді не до кінця розумію його мотивацію). Він прилетів до України зі Штатів. Він уже на пенсії — бойовий дідулька, 30 років провів у американській армії, отримав досвід космічних масштабів і вирішив ним поділитись.

Тож є певний фонд, який оплачує витрати. Вони збирають кошти, аби наша передова медицина — не в сенсі “краща”, а та, яка справді на передовій, — отримувала максимум знань, які потрібні для того, аби за таких умов займатись якісною діагностикою. Вони влаштовують лекції та майстер-класи з шокових станів, діагностику, зокрема й УЗД. Часом навіть дарують апарати, якщо в тому є необхідність. Апарати відносної якості, але вони дозволять працювати.

Це все організовано нашим старшим керівником. І я кажу: давай ще один напрямок — хірургія, анестезія, я готов вчитись! Але тут воно не так працює…

Тут якщо ти нульовий, то тебе нікуди не “включать”, ти нікому не потрібен. Тебе просто переведуть в якесь місце, де твій нульовий рівень не буде заважати. А от якщо ти хочеш зростати, то зростай! Молодець! Сам собі створюй умови і займайся. Інколи навіть і заважати можуть.

Але не це я хотів сказати. Головне — хотілось би вчитися, підвищувати рівень. Бо найкраще що? Це коли в тебе є необхідність це вивчати. Така необхідність є в медицині, коли ти вирішуєш клінічні випадки. Коли в тебе є пацієнти, і ти для них вирішуєш ці задачі. Тобто ти отримуєш знання, аби наступного разу ще краще надавати допомогу.

М: Військовим себе відчуваєте?

Б: Ні. Мене яка мотивація привела? Допомогти своїми знаннями, навичками. Аби не всіх залишити на полі бою та щоб когось врятувати. Військові, зазвичай, мислять інакше.

Я потоваришував з хлопцями. З ротою, з якою ми були, з тими, з ким проходив КМБ (курс молодого бійця) також подружився, і насправді там також не військові. Декілька людей, які до того були в армії, знали, що це таке. Але від них також пуття не було. Були охоронці, які знають, що таке фізпідготовка та вміють броніки носити. От і все. А всі інші — це люди, геть не дотичні до військової справи. Це просто ті, хто готові захищати. Ніхто не вміє, але всі хочуть… Потім розкидало нас… Когось вбило.

Як зараз пам’ятаю — товариш із мого взводу. Позивний Іванич. Познайомився з ним на навчаннях, а потім через 1,5 роки побачив його тут. І, певна річ, зустрілись як рідні. Були дуже раді побачити один одного. Він ішов по своїх справах (був з дроноводами, які тут розквартировані). Іванич з побратимами групи реагування, така собі збірна солянка з різних підрозділів, і їх відправили на напрямок нашого стабіка. Були успішні виходи — хлопці працювали по позиціях з того боку. Якось мінометним вогнем накрило їхню групу. З 6 людей 4 стали 200-ми. В тому числі й Іванич… Такий дисонанс між: «Привіт, Іванич! Як справи?», а на наступний ранок він у мішку.

А ти питаєш, щоб я змінив… Не знаю, що б я змінив.

Немає такого, що оце змінити — і відразу всі стануть краще виконувати свою роботу. Якщо щось змінюється, то завжди будуть ті, кому це не сподобається. Хтось буде перешкоджати. Зміни даються складно. Правильних відповідей немає.

Наприклад, найкращий і найадекватніший варіант по сучасних мірках травматології — поповнення втрати крові з огляду перспектив лікування шляхом переливання свіжої крові. Вливати не рідину, а цільну кров. Для таких цілей нам готові виділяти саму кров.

Але ж у нас не так, як за кордоном! Вони рекомендують на фоні свого досвіду, а якщо їх спитати, як організований забір крові. Де ви її берете? Вона ж на деревах не росте. То вони розкажуть, що там, по-перше, є банки крові, а по-друге, є “ходячі” банки крові. Тобто це співробітники шпиталю, які викликаються як волонтери, щоб здавати кров.

Я так розумію, у них дуже багато співробітників шпиталю, і в них немає стабілізаційного пункту в тому розумінні, в якому він є в нас. У них польовий шпиталь — це батальйон. 500 людей. З них десь 100 ходить та здає кров десь раз на два тижні. В них є умови для того. А в нас умови є у кого? В тилу. Це тільки центр переливання крові, центральні шпиталі. Де можуть зібрати кров, щоб додати консервант і зробити багатоступеневу перевірку.

Тобто сказати можна: нумо переливати кров. Організуємо тут холодильник, от я купив собі автохолодильник, в якому зазвичай сальце і ковбаска, а давайте там буде кров. Але ж розумні люди усвідомлюють, що кров не зберігається вічно. Переливання крові — це процес, за яким слідкувати і контролювати не на рівні 100-річної давнини, а з сучасного уявлення, яке потребує ресурсів, яких, на жаль, бракує.

У площині ідей вливання цільної крові — це дійсно найкращий засіб для порятунку поранених. Усі це розуміють. Так є в ідеальному світі, проте наша реальність кардинально відрізняється від площини ідей.

М: Так щоб пофантазувати. Ви кажете: «Відпустіть додому». Що будете робити?

Б: Додому назовсім (сміється). Я повернувся б на роботу. Справді сумую за роботою. А ще справа в тому, що світ айті настільки динамічний, що рік перерви — це вже великий виклик для фахівця, який вертається в галузь.

М: Чим саме ви займалися в айті?

Б: Ой, всяке бувало. В різні періоди життя був і розробником, і дизайнером, і веброзробником. За освітою я не програміст, а розробник систем (систем на кшталт фейсбуку). Але проєктів різних було багато. Наприклад, один із них це спільна робота з музеєм у Дніпрі — з Домом архітектора.

Цей музей відкрився відносно недавно, власне перед початком повномасштабної війни. І з самого початку створення музею була ідея створити інтерактивне табло. Тобто аби за допомогою великих екранів з тачскріном відвідувачі могли відкривати будь-яку цікаву для себе тему з історії нашого міста. Там є всілякі відео і фотоматеріали, статті. Вся інформація була підготовлена істориками, а я власне створив цифрову систему, завдяки якій усе працювало. Що цікаво, терміни там були в декілька тижнів — треба було зробити то оперативно. Я впорався.

М: Ще питання: як тільки з’явиться можливість виїхати з країни, поїхали б?

Б: Звичайно. Це як в тому жарті: «У вас є два варіанти: вариант “А” — це провести весь день удома з дітьми… — Варіант “Б”» (сміється). Певна річ, я поїхав би. Навіть якщо не на постійно, то на якийсь час хотів би виїхати однозначно. Подалі від всієї цієї глупості.

Моє життя крутиться навколо родини. Тобто моя зона комфорту — це моя сім’я. І, певна річ, ми будемо вирішувати такі питання разом, але якщо спитати особисто мене — то я їхав би звідси.