Військовий в силу обставин, лікар за покликанням - Лівсі

«Кожний цивільний може колись стати військовим. А ще варто не забувати, що рано чи пізно кожен військовий знову стане цивільним. Пам’ятаю, як це непросто було ще в часи АТО — повертатись до цивільного життя. Але знову ж таки — особисто мене врятувала робота. Медицина — це моя психологічна віддушина, справа мого життя».

Розмова з лікарем невідкладних станів/анестезіологом Павлом Ткачовим відбувалась на кухні одного зі стабілізаційних пунктів Донеччини.

Паш, чим ти займаєшся зараз?

Працюю військовим анестезіологом на стабілізаційному пункті. Тут ми надаємо необхідну допомогу, стабілізуємо стан хлопців та дівчат. Докладаємо титанічних зусиль, аби забезпечити їхнє транспортування до госпіталю без погіршення стану.

Ти військовий анестезіолог з початку великої бурі?

Ні, в перший день повномасштабки мене вигнали з військкомату (сміється). Я до того працював у медицині катастроф, тож відповідно військові відразу зрозуміли, що я мушу залишатися на своєму місці. Дійсно, перший час ми займались евакуацією поранених, тому що в ту мить військової евакуації не було як такої. Потім вже напрацювали систему, проте перші пів року це було покладено на цивільну екстренку.

Чому вирішив йти до ТЦК?

Я був у резерві Збройних Сил. Атошник, контрактник. Якщо коротко сказати, то в 2017-2018 роках мав багато різних пригод у десантно-штурмових військах.

Був бойовим медиком?

Так. Тоді ця посада називалась фельдшер роти. Зараз це бойовий медик роти.

Наскільки відрізняється те, що ти бачив у 2017-2018 роках, від того, що відбувається зараз?

Певна річ — масштаби інші. Більша кількість поранених, загиблих. З одного боку, зараз ніби більше інновацій у роботі, що вказує на розвиток. Але водночас організаційні питання, на жаль, залишились на тому самому місці, де й були. Як була гора папірців, так і залишилась. Списання як були, так і є.

Тобто ти відпрацював добровільно у війську свій контракт і вирішив: «Та ну його нафіг!» — і пішов з армії?

Мені тоді відверто не сподобалася система. Направду, вона і зараз мені не подобається (сміється). Я б із задоволенням повернувся до цивільного життя, але ніхто не відміняв дефіциту медиків на фронті. Того, що хтось мусить цю роботу робити. А ще попри втому, виснаження і купу різних нюансів я щиро люблю своє ремесло.

Думаю, що, враховуючи закиди наших законотворців, скоро буде так, що військові медики офіційно надаватимуть допомогу як військовим, так і цивільним. І це було б логічно в умовах повномасштабної війни. Тобто швидше за все ми дійдемо до того, що всі медики будуть військовими, як в Ізраїлі — подвійного призначення.

А чому ти обрав медицину? З родини лікарів?

Ні, в моїй родині не було лікарів. Просто я ще геть юним інтуїтивно пішов вчитися на фельдшера — і мені дуже сподобалось. Вищу ж освіту отримав не з першого разу — кидав навчання через корупцію. Проте якось вирішив таки довчитись. Оскільки адміністративна робота — це відверто не моє, то медицина невідкладних станів виявилась дуже доречною. З початком повномасштабки, паралельно з роботою, пройшов додатковий курс з анестезіології. І тепер по суті маю два фахи.

Розкажи трішки про специфіку роботи в медицині катастроф. Це ж окремий напрямок?

Так, звичайно. Як мінімум, це різні умови праці. Ти по суті працюєш, що називається, “в полі”, на місці події. З одного боку, це дуже цікаво, а з іншого — маєш бути готовим швидко приймати рішення. Але що мені також подобається — ти бачиш ефект від своєї роботи одразу. Так, мені завжди “заходив” саме цей напрямок роботи. Я багато років уже в цьому. Працював як на державних швидких, так і приватних.

У нас розвинений напрямок приватних швидких?

Так, їх дуже багато. Тільки в Дніпрі до початку повномасштабки було 6 організацій. А ще працював в медицині катастроф, по старому це санавіація. Санітарної авіації в них, правда, не було, але назва лишилась.

Це також екстренка?

Це транспортування пацієнтів у важкому або критичному стані по всій території України, і навіть за кордон.

Куди ти найдалі катався?

У 2012 році в росію, в Омськ. Західна Сибір. Один з їхніх туристів, яких багато в той час їхало до нас, невдало стрибнув у Бердянську з човна — отримав перелом шийного відділу хребта. І після стабілізації в Запоріжжі його родина вирішила транспортувати його додому. Тоді в їхній країні активно розвивалася страхова медицина, тож усі витрати покривала держава. Нам за це платили.

Ще про 2017-2018 роки. Ти кажеш, що мало що змінилось. Але ж тоді у нас особливо ніхто не чув про такмед?

Ні, чому?! Вже в ті роки в нашій країні активно розвивався такмед. У моєму підрозділі у всіх бійців були турнікети та якісні перев’язочні засоби. Тоді вже випустили посібник по ТССС (Tactical Combat Casualty Care — курс тактичної медицини), і ми відпрацьовували порядок дій з бійцями. Певна річ, окремим питанням було навчити тих бійців, адже не всі хотіли на собі практикувати накладання турнікета — забобони. Але я впертий: дресирував їх.

Загалом, на мій погляд, звичайному бійцю достатньо закласти: накладання турнікета, тампонади (введення в рану або порожнину тампонів для спинення кровотечі – прим.авт.), пов’язок, бажано ще конверсій (підхід, за якого ухвалюється рішення щодо заміни турнікета на інший метод зупинення кровотечі – прим.авт.). Більше і не треба нічого, бо перенасичення інформації шкідливе не менш, ніж її відсутність.

Тож ти думаєш, що конверсії турнікета треба вчити всіх воїнів та воїтельок?

На мій погляд, так. Часто бійці на довгі години лишаються сам на сам зі своїм пораненням. Знову ж таки — ніякої “золотої години” (мається на увазі час, протягом якого поранений потрапляє в руки професійних лікарів). Може пройти доба, а то й дві, поки поранений потрапить до рук лікаря. Може бути віддалена позиція, куди бойовий медик, в силу тактичних обставин, не може добратись. Тож бійці мають самі приймати складні рішення стосовно себе або свого побратима. Добре було б їм мати ці навички. А ще я доволі часто стикався із ситуаціями, коли звучало: «От цей боєць, в якого руки ні до чого “не стоять”, а давайте його бійцем-санітаром запишемо?».

Часто нам привозять з накладеними турнікетами там, де він не потрібен був взагалі. І загалом зараз турнікетний синдром (наслідки довгого накладання турнікету на кінцівку, що призводить до каскаду складних та, на жаль, невідворотних патофізіологічних механізмів) — це велика проблема по всій лінії фронту. Той же іноземний легіон, де працює мій друг Мед Гоблін (Андрій Сем’янків), навіть випустив цикл статей з приводу конверсії турнікета зі своїм баченням.

Ми маємо наблизити медичну допомогу безпосередньо до бійця.

На яких напрямках ти воював тоді, також Донеччина?

Луганщина. Напрямок від Світлодарської дуги до Станиці Луганської. Враховуючи специфіку підрозділу, в моєму житті були різні цікаві завдання, про які не варто говорити в інтерв’ю. Просто повір: я не сумував.

Розкажи про перші дні повномасштабки. 24 лютого ти пішов до ТЦК, тебе відправили звідти. А що далі?

У той же день мене викликали на роботу, по суті відразу з ТЦК мене викликали. Вже по обіді ми їхали в бік Покровська з метою евакуації поранених.

Були великі партії. Ми були не готові, держава була не готова. На ходу облаштовували точку евакуації — буквально на дорозі. Оскільки я мав військовий досвід, то мені було значно простіше, ніж моїм колегам — виключно цивільним лікарям. Вони були відверто розгублені, і мені доводилось раз за разом повторювати їм порядок дій. Заодно провели перевірку обладнання всієї служби, всієї області (сміється).

Ми працювали без упину. За перші тижні я був вдома максимум одну добу.
Уяви собі майданчик для паркування на узбіччі. Ось на такий майданчик з’їжджались військові еваки та майже “висипали” нам поранених. Ми на ходу мали оцінювати стан, сортувати. Надавали допомогу вже в дорозі до госпіталю. Адже в цивільної екстренки немає наметів та й загалом ресурсів, аби розгортати якийсь шпиталь або навіть стабілізаційний пункт на місцевості — усе робилось в автомобілі або ж просто на землі.

З документації — основна маса поранених йшла з “формами 100” (первинна медична карта пораненого – прим.авт.), а в екстренці головний документ — карта виклику. Тож хаосу в нас не було. Скажемо так: це було просто, і з наркотою менше проблем. Існує ж велике питання зі списанням наркотиків, їх отриманням. Не всі мають право офіційно їх використовувати.

Яка максимальна кількість поранених була в твоїй машині?

Це був один із перших виїздів. У Дніпрі є великий автомобіль, в якому три реанімаційних місця для вкрай важких пацієнтів. На той момент це була єдина така машинка… Ми в неї запхали шістнадцять людей і всіх довезли живими.

Яка команда в тебе була тоді?

Я, два фельдшери і водій.

Паш, оскільки я все ж таки оптимістка, то буду випитувати в тебе якийсь позитив. Поділись промінчиком надії.

Позитивно те, що це все колись скінчиться. Воно не може тривати вічно. Загалом мені дуже важко всидіти на місці. Я за натурою такий, мені потрібен рух. Мені відверто хочеться бути в епіцентрі подій.

А невже тут, на стабілізаційному пункті, ти не в епіцентрі?

Частково так, але разом з тим — це одне стале місце. А я люблю і, чесно скажу, почуваю себе корисним в русі. Так би мовити, працюючи на колесах.

Є щось, що б ти хотів змінити у цивільній частині екстренки?

Мабуть, якби моя воля, то я ввів би жорсткий відбір за професійними якостями, кваліфікацією. А ще фізичним станом. Я вже казав, що екстренка — це доволі специфічна сфери медичної діяльності, де необхідно бути витривалим і фізично підготовленим до навантажень. Бувають випадки, що треба з розбитої автівки витягти пацієнта, а поряд ще немає ні ДСНСників, ні поліції, ні інших людей, які б могли допомогти. Тут і знадобляться фізична сила та вправність.

Щоб ти розуміла, наразі відбору взагалі немає. Через вкрай низьку заробітну плату туди візьмуть усіх охочих. У госпіталях медикам доплачують, є премії — тобто є ще якийсь конкурс. А на державній екстренці лише гола ставка — і виживай на неї, як хочеш.

А повністю перевести швидку на приватні рейки? Це не був би вихід?

Ну, справа в тому, що цілі та завдання екстренки — це невідкладна допомога всім. Незалежно від статі, віку, віросповідання, громадянства та соціального стану. Тому я не можу уявити, як саме її можна зробити комерційною. Вона має бути доступна всім.

Знаю, що ти працював на міжнародні організації, але все одно пішов звідти.

Ну дивись, наприклад, на МОАS я свідомо йшов не надовго. В кінці 2022 року в медицині катастроф мене послали… поставили перед фактом, що йду у відпустку. А в мене окрім звичайної була ще атошна відпустка. Тож я мав 45 діб вільного часу і на цей термін пішов працювати в МОАS. Там я також евакуював поранених. Відмінність була тільки одна: в МОАS місячна заробітна плата дорівнювала річній заробітній платі на екстренці.

А в 2023 році, паралельно з роботою в медицині катастроф, я підписав контракт і пішов у «Лікарі без кордонів». Це також міжнародна організація, яка займалась переважно наданням медичної допомоги цивільному населенню.

Під час моєї робити з «Лікарями» стався обстріл у Покровську. Ракета прилетіла в житловий будинок, а через пів години, коли з’їхались усі естренні служби, в те саме місце попала ще одна ракета. Тоді багато людей постраждало. Мене викликали не тільки для евакуації, а й для надання стаціонарної допомоги в госпіталі. Тоді мало не загинула одна з бригад «Лікарів».

Знаю, що лікарі — це ті люди, що навіть попри навантаження і виснаження постійно щось вивчають. Як думаєш, я права?

(Сміється) Можливо і права. Зараз є можливість вчитись онлайн. Відповідно я дивлюсь лекцію, а потім впроваджую в роботу, так би мовити, перевіряю на практиці. Не все, звісно, виходить, деякі речі суто з організаційних причин. Як от, наприклад, застосування крові безпосередньо. Все-таки не доросло наше суспільство ще до того. А нам це вкрай необхідно.

А в чому саме ти бачиш проблему?

Це дуже бюрократизована структура в Україні. Як в цивільній медицині, так і у військовій. Куча протоколів, постанов, папірців. Тобто у військових регламентуючих документах від радянщини ми майже не відійшли. Якщо в цивільних, починаючи з 2017 року, почали рухатись в інший бік — розпочався шлях запровадження протоколів з доказової медицини і лікарям дозволили ними користуватись, — то у військовій структурі поки що все стоїть на місці. Я вірю, що колись ми дійдемо до того, що будемо користуватися кров’ю, але питання коли? Скільки людей ще має загинути?

Але ж у суспільстві ці питання вже підіймаються.

Піднімати питання в суспільстві і змінювати регламентуючі документи — це дві великі різниці. Наприклад, суспільство об’єдналось в одну силу опору, але статут військовий у нас досі на основі радянського.

У нас з горем пополам легалізували медичний канабіс, а що говорити про легалізацію наркотичних препаратів для медичної діяльності. Там так багато перепон, особливо зі сторони ОБНОНУ (Департамент протидії наркозлочинності – прим.авт.) та інших структур.

Зараз перекладаю і читаю настанови з дій медичної служби корпусу морської піхоти США, 2021 року. У них на етапі старшого бойового медика вже застосовується “фентаніл” — так, в льодяниках, але є. А ще “кетамін”, “мидазолам” — тобто всі три основні наркотики в умовах бойових дій.

Методики є дві: або пришвидшити транспортування пораненого до лікаря, або ж лікаря до пацієнта. Проте такої кількості підготовлених медиків, саме підготовлених, а не тих, кому дали диплом за гроші, у нас немає. Медики — це цінний ресурс. Їх так само вбивають, ранять, вони хворіють і вони точно так само виснажуються і намагаються звалити з армії кудись за кордон.
Будьмо об’єктивними. Ти вчишся багато років, потім хочеться працювати і жити, а не виживати від зарплати до зарплати.

Виходить, що отримати фах лікаря дорого, довго і складно. Потім ти сидиш десь в зоні бойових дій і читаєш книжки американських морських піхотинців… і це все суто на власному ентузіазмі.

В кінці 2022 року я потрапив на додаткові навчання до Івано-Франківська, де познайомився з колегами з львівської екстренки. У них ніби запровадили доплати за сертифікати та навчання. Тобто у Львові ніби почалися зміни на краще. Певна річ, все те, що декларується по телебаченню і в пресі з наративом “у нас усе добре”, по факту таким не є. Маємо дуже багато недопрацьовок.

Паш, але ж ми якось тримаємось ці два роки. Вони ж не пройшли парадом в Києві за три дні, як хотіли. Чому, на твою думку, ти ще не за кордоном десь, а?

Як на мене, то все на ентузіазмі, ідейності, характері та впертості. На щастя для країни, у нас багато таких людей. Є підрозділи, які попри бюрократичні перепони намагаються запровадити власні правила роботи.

Якщо взяти психологічні аспекти, то знаю підрозділи, де керівництво раз на місяць на декілька діб відпускає людину додому, щоб та морально відпочила. Але цього всього немає в законодавчих актах, це все незаконно. Відповідно це все карається, за бажанням.

Якщо казати особисто про мене, то я досі тут, бо мені щиро подобається моя робота. Безпосередньо робота з пацієнтами. Якщо мене посадити за папірці, то я дуже швидко втечу, а от допомога людям — це те, за що я досі тримаюсь.

Коли ти із зони бойових дій приїжджаєш додому, то чи не злять тебе люди, що не пішли воювати?

Та ні. Чому б це раптом? Кожний цивільний може колись стати військовим. А ще варто пам’ятати, що рано чи пізно кожен військовий знову стане цивільним. Я пам’ятаю, як це непросто було ще в часи АТО повертатись до цивільного життя, але знову ж таки — мене врятувала робота. Медицина — це моя психологічна віддушина. Улюблена справа.

Знаю людей, які попри те, що вони воюють в складі ЗСУ, кажуть, що досі не стали військовими. Що вони вимушено вдягнули піксель, а як тільки буде можливість, то знову повернуться до улюблених справ. Паш, ти військовий?

Я можу стріляти, можу жити в окопі — це вже проходив . Але першочергово я лікар. Військовий в силу обставин, а лікар за покликанням.