Спорстсменка та розвідниця — Аліна Косовська

Спортсменка, що стала волонтеркою, волонтерка, що долучилась до лав добровольчого руху і очолила підрозділ з аеророзвідки, військова, що організовує еко-толоки по всій країні — Аліна Косовська. Мені пощастило зловити відважну і невгамовну дівчину у Львові, аби поговорити про її життя.

Алін, розкажи спочатку, що ти робиш у Львові, чому ти тут?

Я була на змаганнях «По краю весни» у Дземброні. Приїхала на них зі сходу, і от зараз вертаюсь назад.

З якого року ти воюєш і як загалом розпочався цей твій шлях?

З 2015 року. Починала як волонтерка в 2014, потім зрозуміла, що це замало, і спробувала піти в добровольчий підрозділ та зробити щось більш цінне, на мою думку. От і займаюсь аеророзвідкою.

Пам’ятаю, як на презентації книжки ти розповідала, що тренувалась перед зимовим походом на териконах на Донеччині. Тобто ти сама звідти?

Ні, народилась і виросла я в Миколаєві, тому, що на півдні країни. А на схід я перебралась під час війни, там і залишилась. А між півднем і сходом в моєму житті ще був Київ. Там я мешкала, коли серйозно займалася спортом. Точніше — художньою гімнастикою.

Чесно — мені складно уявити собі дівчину, яка на державному рівні займається художньою гімнастикою, бігає в купальнику, а потім бере зброю до рук. Як це все відбувалося?

В країні виникла проблема, треба було вирішувати. Спочатку я була волонтеркою, що займається переселенцями. Я не знала, як інші потрапляють у волонтерський рух: просто бачила, що люди виїжджають із Донецька, з окупованих територій без нічого. Бачила, в які пансіонати їх розселяють — теж без меблів, без умов. Тож я вирішила просто збирати на olx, в розділі «віддам задарма», якісь меблі, одяг. Організовувала інших волонтерів з машинами, і ми все це завозили переселенцям по Київській області.

Починалось так, а потім познайомилася з іншими людьми і переключилась на допомогу добровольцям. Поїздила декілька разів до них, подивилась, як вони живуть на нулі, і потім уже вирішила, що все одно роблю недостатньо. Багато матеріального і фізичного ресурсу витрачаю на спорт, а це зараз неправильно в умовах війни, і тому пішла воювати.

Пішла спочатку до добровольців, а потім у ЗСУ?

Я пішла до добровольців і залишилась, ніколи не була в Збройних силах. Спочатку це був «Правий Сектор», потім ще «Карпатська Січ», а починаючи з 2017 року ми створили власний загін аеророзвідки, і маємо незалежний підрозділ.

До 2017 року я займалась не аеророзвідкою, а просто розвідкою. Точніше, перші роки я взагалі шукала якусь військову спеціальність, де я можу бути придатною. Ну бо хлопці казали: «Жінка, давай на кухню йди або на склад». Я казала: «Нє, я не для того сюди прийшла».

Пробувала брати різні бойові задачі. З часом прийшло розуміння, що розвідка мені найближча. Ми вигадували хитрі та технічні рішення, наприклад, у мене фотоапарат був, дзеркалка, ми в сіру зону заходили, зумили і фотографували їхні позиції. Не було ж тоді безпілотників. Потім у нас якась камера з’явилась, яку ми прив’язували до патичка і піднімали над дахом, трохи зверху дивились. А пізніше вже, коли побачила, що можна отак пролетіти раз, все побачити і нічого не вигадувати, то зрозуміла, що це в рази ефективніше. Ми знали, що існують безпілотники, ще з 2015, і ми звертались до багатьох аеророзвідників та мобільних екіпажів: «Ми на цій території, приїдьте і зробіть нам обліт. Дайте, будь ласка, нам картинку». Всі обіцяли, але ніхто не приїжджав. Я тоді собі записала в голові, що є сенс робити екіпаж, який може дійсно по запиту приїхати до підрозділу, в якого немає «очей», просто пролетіти і дати людям розуміння, що в них відбувається. Так ми і зробили в 2017 році наш підрозділ.

Тобто ти одна із засновників?

Я засновниця, спочатку була сама, а потім збирала команду.

Ще хотіла тебе запитати про той зимовий соло-похід, про який говорила свого часу вся країна. Ти єдина в світі людина, що пройшла ЗТШ (Закарпатський Туристичний Шлях) самотужки взимку. Чому? Нащо?

Дивись, заняття спортом, якщо це можна так назвати, я відновила десь за пару років до Закарпатського шляху. До того я ходила в гори постійно — на відпустку чи вихідний. Мені цього було достатньо, адже 3-5-денний похід був доволі складним для мене фізично на той час. Тож цей момент перемоги над собою приносив задоволення, і все було класно. Потім це стало легко. Я почала пробувати зимові, з часом і це стало легко, тож я почала цікавитися, що можна складніше в горах робити, щоб якесь зусилля над собою було. Так я прийшла до альпінізму.

Зрозуміло, що є високі гори — можна ходити на 5-8 тисяч. Це складніше, бо це виїзд за кордон, що потребує певних фінансів, логістики. Тому це не так легко, як поїхати в Карпати. Бажання, звичайно, було завжди. Ба більше — у 2022-му я збиралась декілька вершин підкорити.

Коли з’явилась мета ходити у високі гори, я почала розпитувати знайомих альпіністів, що для цього взагалі треба, які тренування? Мені всі в один голос сказали — скелелазіння, технічні тренування, альпшкола і бігати. А я біг ненавиділа. Коли гімнастикою займалась, то ми бігали влітку по 4 кілометри на стадіоні. Я щиро це ненавиділа в ту мить і не розуміла, для чого люди це роблять зі своїм організмом. Але коли мені сказали: «Хочеш в гори — бігай!», то варіантів не залишилось.

Я себе почала витягати на стадіон, спочатку пробіжка тривала 2 кілометри, було важко. Я далі це ненавиділа, проте з часом я таки втягнулась і мені почало подобатись. Навіть сам по собі біг, як окремий вид спорту, почав подобатись. Потім я прийшла в трейлранінг (біг по гірському рельєфу, по стежках). І тепер мені просто подобається бігати якісь гірські марафони, навіть якщо це не пов’язано з підготовкою.

І зі скелелазанням схожа історія. Почалось з того, що я дряпалась по тих скелях зі сльозами на очах та не розуміла, нащо я то роблю. А вже потім побачила не тільки сенс та напрацювала техніку, а почала насолоджуватись процесом. Тепер і скелі то любов.

Але сама! Ти взимку пішла сама тим шляхом, яким ніхто до того не ходив.

Йшла я сама, але за моїми плечима, дистанційно, була група підтримки. Люди, які тримали руку на пульсі, так би мовити. Зрештою, мені самій було спокійніше, ніж брати з собою когось, в кому я не впевнена. Направду, мені приємно було самотужки реалізувати це.

Ще стосовно твоїх еко-проєктів. Знаю, що між війною і походами в гори ти ще збираєш людей і ви разом прибираєте сміття. Як це розпочалось?

У мене є велика гугл-карта з купою позначок — цікаві місця в Україні, куди я по можливості, проїжджаючи повз, просто заїжджаю подивитись. І от я вирішила глянути Тараканівський форт, заїхала. В ту мить не було ніяких думок про волонтерство, крім війни. Це був, здається, 2017-й чи 2018-й рік.

Я побачила форт, побачила, що це дуже крута архітектурна пам’ятка. Вона взагалі унікальна, але ще занедбана. І що найсумніше — вона завалена сміттям. І тоді сяйнула ідея, що було б класно зібрати якусь команду волонтерів-мандрівників, яким цікаво подорожувати і при цьому робити щось корисне своїми долоньками для тих місць, які відвідали. Група однодумців, з одним чатиком, де пишемо — ми їдемо туди-то, будемо прибирати чи рвати бур’ян. І люди б доєднувалися.

Тоді я про це тільки подумала і відклала. А вже роки через три взагалі була інша ідея. У нас є благодійний фонд, який власне займається забезпеченням нашого підрозділу з аеророзвідки, і вся команда, всі працівники з Авдіївки. Мені дуже хотілось витягти їх у гори, бо до того вони ніколи там не були. Ну, я розуміла, що просто запропонувати їм похід з наплічником і наметом, то не варіант. Аби вони погодились, треба зробити якийсь волонтерський табір, щоб це було волонтерство і щоб вони поїхали ніби працювати, але разом з тим — побачили гори. Я взагалі люблю водити людей, особливо хто перший раз, в гори і закохувати їх у гори. Тоді я і реалізувала свій задум: організувала волонтерський табір.

Ви збираєте, відразу сортуєте і кудись здаєте на переробку?

Якщо говорити за Карпати, район Чорної гори, то там у Верховині є громадська ініціатива, що приймає сортоване сміття. В інших містах є просто пункти прийому, є і волонтерські ініціативи. Ми ж працюємо не тільки в Карпатах. Нещодавно вкотре прибирали Тараканівський форт і здавали сміття в Дубно. Там приймають безкоштовно, але надалі здають за гроші на переробку і ці кошти спрямовують на Збройні Сили. Організація профільно допомагає військовим, але паралельно вони приймають сировину.

Якщо можна, то тепер трішки про твоє рідне місто, яке зараз моцно потерпає від клятих сусідів. Просто я сама з Одеси і маю усвідомлення, що моє місто тримається ціною твого. Чи є там в тебе хтось із рідних?

У мене мама там живе і бабуся ще. Вони не хочуть виїжджати. Я думала їх вивезти, коли все тільки почалось, був варіант знайти їм житло в Карпатах, але ні.

Насправді для мене це доволі зворушлива історія. Моя мама ніколи не була активісткою. Не страждала емпатією, не займалась волонтерством. Вона просто була офісним працівником усе своє життя. Для себе вона займалась спортом — ходила на фітнес. Їй це подобалось, але вона з цього не робила нічого більше, ніж просто тренування.

Я їй завжди казала: «Мам, спробуй щось змінити в житті. Воно ж таке цікаве, а ти сидиш в одній і тій самій фірмі десятки років». Вона відмовлялась. А коли війна дійшла до Миколаєва, їхній фітнес зал закрили. Мама знайшла якесь підвальне приміщення якогось спортивного центру і почала сама проводити тренування для охочих. Потім почала і в себе вдома проводити заняття, і навіть коли Миколаїв накривало касетними, «градами», вони все одно збирались і тренувались.

На фірмі вона досі працює, але то зараз вже дистанційно. Зараз пішла ще вчитись на інструктора з йоги, бо їй сподобалось. І думає до наших еко-толок як інструктор з йоги доєднуватись.

Коли я черговий раз кажу їй «виїжджай, бо Миколаїв знову сильно обстрілювали», то вона мені: «Я допомагаю хлопцям і нікуди не поїду». Тобто моя мама під обстрілами бігає носить ліки для поранених військових і проводить заняття з фітнесу.

Розкажи стосовно мови — у тебе гарна, чиста українська. Коли я слухала тебе на презентації книжки, то думала, що ти зі сходу, все дивувалась вимові. Я була в Авдіївці до повномасштабного вторгнення, але такої вимови там не чула. Коли в твоєму житті з’явилась мова?

Ну, було в Авдіївці декілька чоловік — пластуни (сміється).

До війни, маю на увазі до 2014 року, спілкувалась російською і не замислювалась. Але українську добре знала, бо в мене бабуся філолог — викладач української мови. А от з 2014, певна річ, стало принципово спілкуватись виключно українською.

Те, що вібрує у суспільстві: що думаєш про людей, які не знаходять у собі сили переходити на українську мову, які надалі споживають російський контент.

Таких багато навіть серед військових. Я не вважаю, що людина, яка ризикує життям і не переходить на українську, ворог народу. Якщо вона віддає все, аби захищати Україну, але спілкується українською, то най буде. До цивільних, звичайно, інше питання. На мою думку, не так складно пробувати і переходити на державну мову. Звичайно, це правильний шлях.

Скажи, 2022 був складніший, ніж усі попередні роки війни, правда?

Ну звісно.

І де ти знаходила сили, аби не тільки боронити фізичні кордони, а ще й організовувати еко-толокита та встигати книжку писати про зимовий похід?

Перші пів року повномасштабної війни я не займалася нічим, крім війни. Книжку випустила паралельно з тим. Але це все дистанційно координувалося з підвалу під Святогірськом. Книжка видавалась у Львові, я просто з дівчинкою з видавництва списалась, що мені хочеться видати і, можливо, якщо доживу, то зможу влітку виїхати на презентацію. Вся робота над книжкою була дистанційною. У нас є служба тилу — вся наша Авдіївська команда, хто займався тилом, хто не бере участі безпосередньо в боях, я евакуювала їх у перші дні повномасштабки в Дніпро. І вони дуже допомагали. Вони отримали перший наклад, відправляли замовникам, а я дійсно все координувала з підвалу.

А таки стосовно натхнення? Я розумію, що ти як маленька електростанція, що працює нон-стоп. Але ж в тебе є свої місця сили?

Усе просто: я щиро люблю те, що роблю. В тому весь секрет — роблю лише те, чим горю.

Мабуть, окремо мене надихає результат. Коли бачу наслідки своїх дій, коли розумію, що можу щось змінювати та комусь допомагати, то це надає ще більше завзяття.

А ще мабуть емоції, якщо говорити про волонтерські проєкти, де залучені люди, особливо мандрівки. Це дійсно класні емоції, коли люди покопирсалися в смітті, потім розважальна програма (чи то привили форту, чи фотосесія в гарному вбранні в горах) — люблю бачити емоції людей.

Може, ти хотіла б про щось розповісти, про що я не спитала? Може, є якісь мрії на майбутнє?

Після війни хочу створити волонтерську базу в горах. Аби прибирання і піклування було більш систематичним, поглибленним саме гірське волонтерство.

Думаю, що це буде у форматі туристичного притулку, як є притулки Смотрич й Гаджина, але він буде не тільки комерційний, а на половину волонтерський. Це буде добровільна-рятувальна група (розглядаю зараз гірський масив Горгани, бо там актуальна саме ця робота) і еко-група волонтерів. Буде хатинка, де можна приїхати на якийсь проміжок часу, безкоштовно там жити і долучатись до роботи. Чистити стежки, ремонтувати колиби, прибирати сміття, проводити роботу з громадами стосовно сортування відходів.

А частина цього притулку буде комерційною — де просто всі охочі можуть зупинитися за кошти.

Плюс непогано було б спортивні змагання там проводити. Але то все в майбутньому.

І наостанок — де б ти хотіла жити?

Власне в горах. Народилась на півдні, здобувала освіту в Києві, воювала на сході, а жити поїду в гори. Охрестила країну (сміється).