Розмова з музикантом Sasha Boole

Чорні жарти в ЗСУ та творчість — розмова з музикантом Sasha Boole

Про те як збирався на виступ у Британію, а потрапив до сил оборони, а ще про культуру та слід який по собі лишає війна, поговорила з тим, чиє ім’я добре відоме не тільки в Україні, а й в Європі — з музикантом, письменником Сашею Булем.

Сашко, рада нарешті зустрітися з тобою і поговорити. Розкажи, будь ласка, що ти робиш тут, у Львові зараз. Чому ти не в Чернівцях?

І я радий. Хоч зараз я і не перебуваю на лінії зіткнення, на фронті, але все одно залишаюсь військовослужбовцем Збройних Сил України. Просто зараз мене перевели до Львова.

А який у тебе військовий фах?

Моя військова облікова спеціальність — інженер. Тобто я офіцер запасу, який свого часу закінчив військову кафедру і отримав інженерну спеціальність, але з початком повномасштабного вторгнення довелося перекваліфікуватися на піхотинця.

Після військової кафедри я не те що був готовий до війни, проте принаймні розумів, як функціонують Збройні Сили. Я мав якесь поняття про роботу війська, пройшов базову вогневу підготовку, тактичну підготовку. Тобто нулячим я не був.

Був на нулі за це рік?

Так, звісно. Я провів 8 місяців у зоні бойових дій. Звісно, це не завжди безпосередньо на нулі, але і там доводилось бувати. І от під кінець минулого року мене вивели сюди.

Були якісь миті, коли ти на фронті сам себе дивував?

Загалом я сам себе дивував щодо сприйняття того, що зі мною відбувалося. У тому плані, що дуже багато речей переносиш нормально, перебуваючи там, де з тобою повсякчас відбуваються різного роду пригоди. Ти даєш собі з ними раду. Звичайно, розумієш, що це травматичний досвід, і, може, колись воно тобі вилізе боком в плані психологічного стану. Але там ти мобілізуєшся і просто робиш те, що маєш робити. І це, напевно, мене найбільше дивувало. Потім, коли напруження відходить і ти сідаєш, починаєш аналізувати все, що відбулось, то розумієш: “Трясця, а це дійсно було стрьомно!”. Але в той момент, перепрошую на слові, не обхезався, а далі продовжував виконувати завдання. І то добре.

Також не слід драматизувати і прогнозувати ПТСР усім, хто пройшов війну. Це серйозна проблема і далеко не кожен, хто переніс травматичний досвід закінчить з ПТСР. І далеко не кожен у кого ПТСР – був на війні.

Стосовно музики. За сім місяців ти щось писав, грав? Загалом — побратими знали, з ким вони воюють?

У мене була з собою бойова гітара. І інколи хлопці просили мене, аби я щось зіграв. Кумедно виглядало: їде фура, завантажена тоннами вибухівки, й серед цього всього гітарка зверху. Мальовничо.

Тобто я грав, але це не часто було. Радше то якісь разові акції — такі собі мініконцерти для побратимів. Але сказати, що мене тягнуло займатись музикою, а я не мав такої змоги — ні. Моя голова була зайнята абсолютно іншим. Насправді вона і далі така. Я хоч, ніби, трішки вільніше себе почуваю тут, у Львові та маю час грати, але… Я буквально вчора вперше з лютого 2022-го відкрив кейс і дістав з нього банджо. Налаштував і пограв хвилин 15-20, але це вперше.

Думаю, що поступово я повернусь до музики. Сподіваюсь на це. Бо ж ніхто не знає, як повернеться наше життя. Коли ти військовослужбовець, то ти сьогодні тут, а завтра там. Усе швидко змінюється. Горизонт планування у мене зараз дуже короткий. Але вірю, що з часом повернусь до того, що мені буде життєво необхідно займатись музикою.

Наскільки я пам’ятаю, у тебе напередодні повномасштабки книжка вийшла. Може, ти не писав музику за цей рік, але писав тексти?

Теж ні. Мені вистачало письма військового. Хто в армії служив, той розуміє, що досить багато паперової роботи. Вся моя літературна творчість зводилась до журналу бойових дій, документів різних бойових і так далі (сміється).

Як думаєш, далі вся творчість, яка буде в країні, вона буде пов’язана з війною. Правда?

Обов’язково, звісно.

Я, наприклад, адепт південної готики. В музичному плані я дотичний до жанру американо, альт-кантрі, готік-американо. Узагальнюючи, це південна готика. Письменники мої улюблені — Вільям Фолкнер, Кормак Маккарті — це теж тією, чи іншою мірою південна готика. А вся південна готика стоїть на шрамах громадянської війни у Сполучених Штатах. І всього, що з тим пов’язано: рабовласницького півдня, індустріальної півночі. Це трагедія для їхньої країни, але в цій трагедії гартувалась американська нація. І не лише південна готика в Штатах стоїть на цих шрамах громадянської війни — це загалом американська культура. Якщо почати її вивчати, то побачимо, що ледь не кожний п’ятий художній твір, будь це кіно, чи роман, чи пісня, вони десь торкаються цієї теми. В них це залишилось назавжди. Якщо не назавжди, то принаймні в них пройшло більше 150 років, і це далі їм резонує.

Так само буде для нас. Ми будемо переживати це, рефлексувати на тлі цього ще роки. При чому в різні способи це будуть не лише жалобні пісні про втрати. Це будуть і героїчні твори, це буде своєрідний новий український епос. Це будуть і любовні балади, але так чи інакше цей досвід з нами, формує нас. Мусимо це вдумливо переосмислити, щоб з цього народилась якась класна українська культура, а не “Пси Патрони” і пісні про байрактари. Я розумію, що це також мусить бути, нікуди від того не дітися.

Скажи, будь ласка, що ти думаєш стосовно тих українців, які ще досі не перейшли на українську та тримаються за російську. Мій улюблений аргумент: “І в армії багато хто говорить російською, чому я не можу?”.

Я взагалі вважаю, що коли цивільний прикривається “а там десь в армії, хтось щось там робить…”, а ще, якщо це робить, блядь, чоловік призовного віку, то в мене просто один аргумент — дати йому по єбалу. Ну вибачте. Оці от розклади — “там десь військові”…

“А ти чого не військовий? Сидиш тут і розказуєш, що вони там говорять… Вони хай говорять! Я тебе питаю, чому ти не розмовляєш державною мовою, сидячи тут, рагуль?!”

Як ти бачиш по моїй реакцій, це для мене досить емоційний момент. Я вважаю, що у всіх нас різний рівень протистояння російській пропаганді. У когось він більший, у когось менший. Комусь вдалось більше нагадити в голову, ще комусь вдалось нав’язати думку про те, що “яка різниця” чи “а от є країни, де є кілька державних мов, і нічо”.

Коли мені кажуть про Канаду, Швейцарію, то я відповідаю: “Ну, так, але в них ні в кого немає москаля поруч”. У нас унікальний досвід, тому що угораздило співіснувати поруч з цим плем’ям.

Я недавно слухав інтерв’ю з Алексом Сейнтом, він українець, але служив тривалий час в США. І він дуже класно описав росіян: “Це ж не люди, це людиновмісний продукт”. Знаєш, буває, ти береш сир, а там не сир, а молоковмісний продукт. Так і тут. Нам, блядь, не пощастило народитися поруч з людиновмісним продуктом. І тому для нас не підходять інші варіанти — у нас свій унікальний досвід, і ми маємо приймати рішення, виходячи з цього досвіду. Так, це будуть категоричні рішення, але вони спираються на наш досвід. В Україні має бути одна мова, і це має бути українська мова. Чим більше, звісно, ти знаєш інших мов, тим краще. Але державна мова, мова обслуговування – одна.

Толерування їхньої мови — це шлях до того, щоб ми і надалі залишалися в російському культурному, інформаційному полях. І це насправді дуже загрозливо для нашої державності. Чому їм важливо, аби ми масово розуміли і використовували російську мову — для того, аби їхній пропагандистський продукт, їхній культурний продукт був для нас якомога більш доступним. От і все. Він несе загрозу.

Уяви — в один момент усі забувають російську мову. Наскільки це ускладнює завдання для всієї російської пропагандистської машини?! Ми бачимо, як вони намагаються відтворювати українську мову: “Нема сечі терпіти ці пекельні борошна”, “Розпові учительке”. Ну от уяви — приблизно так і працювала б уся їхня пропаганда. Так би працювали їхні ліберальні блогери, які там під супом якоїсь “протипутінської росії” намагаються все ж таки нам продати свої імперські наративи.

Поки ми масово послуговуємось російською мовою, їм супер зручно. Ми полегшуємо їм завдання максимально. Треба до молодих розумів достукатись? Будь ласка, от тобі будуть треш-блогери на ютубі, будуть тобі російські репери, будуть інста-самки. А через мову цей місток стає дірявим, він стає менш прохідним.

Як для тебе розпочалось повномасштабне вторгнення?

За день-два до того я повернувся з Києва до Чернівців, де подавав документи для отримання британської робочої візи. Збирався їхати в Лондон на гастролі. Повернувся і… Тоді вже було зрозуміло, що нас чекає. Хіба що найбільш наївні люди не бачили того, що насувається. Для мене було очевидно, у що це все переросте, і що це не просто якесь чергове, як прийнято говорити в медіа, “брязкання зброєю”, а дійсно діло пахне смаженим.

24-го зранку подзвонила мама, і навіть не піднімаючи слухавку, я зрозумів — почалось. “Ну що, де зустрічаємось? Зустрічаємось там і там”. Та й все. У мене все спаковано було. Я з тих, у кого була тривожна валіза, все було готово. Ба більше — частково у мене були спаковані речі, аби йти в Збройні Сили.

Зустрівся з сестрою, батьками. Сестру треба було однозначно вивезти з Чернівців. Тому що в їхній оселі з одного вікна видно військову частину, а з іншого — аеропорт. Коли почались масові ракетні удари, то було зрозуміло, що залишатися для них не варіант.

Тиждень я провів із сім’єю, прикидав собі, як це все буде виглядати, як організувати життя Каті (дружини) і так далі. А потім пішов у військкомат і кажу: “Хочу в армію!”.

Тебе відразу забрали?

На мене уважно подивились і спитали: “Точно?”. Я кажу: “Точно!”. Вони: “Ну, добре. Цей хлопець, відразу видно — здоровий. Забираємо!”.

Після того, що ти пережив, де знаходиш сили усміхатись? Здається, я була на твоєму останньому концерті у Львові, перед війною, і за моїми відчуттями, ти геть не змінився. Такий же усміхнений.

Я б не сказав, що я ніколи не розкисаю. Буває таке, що завал і сили немає. Це від втоми та від емоційного перевантаження, проте це тимчасові моменти. В загальному я завжди намагаюсь на позитиві триматись.

Колись бігав, зараз не бігаю. Люблю от з собачкою гуляти, вона мені дуже багато дає віри. А ще сім’я, дружина, сестра. У сестри є діти — мої любі племінниці. Дивлюсь на них і думаю: “Камон, треба грести далі, хай би що”.

І плюс момент порівняння, бо все ж насправді відносно. Коли мені важко, то думаю — а хтось повернувся без ніг, і бере себе в руки, заново вчиться ходити на протезах та будує нове життя.

Ще мені здається, що все ж таки багато залежить від характеру людини. Я просто такий — люблю посміятись. В мене і до повномасштабного вторгнення, до моєї безпосередньої участі у війні було досить чорне почуття гумору, а у бойових військовослужбовців, як виявилось, воно теж геть не біле. Тому скажемо так — на війні тільки підсилилась чорнота в моєму гуморі, а гумор сам по собі не зник.

Цивільним часом складно зрозуміти гумор військовослужбовців, які щоденно ризикують своїм життям… Наприклад, мій побратим Ілюха дуже смішно казав: “Ну що, пацани, от закінчиться війна, переможемо, зустрінемось у барі, побухаємо! Саня на гітарі зіграє. Головне тільки, щоб не самоварчиком”. Я кажу: “А що з тим самоварчиком?”. Він каже: “То ти не знаєш, що таке самоварчик? Це коли без ручок, без ніжок, тільки писюлька стирчить” (сміється). Розумію, що для когось це може здатись дуже дивно, але ж смішно і життєво.

Гумор — це розрядка психологічна, якщо ми не будемо сміятись, то просто звар’юємо. Пригадую перші тижні повномасштабного вторгнення — ми ж дійсно всі були перелякані. Себе пригадую, ніби, в дурному сні, а потім потроху якось починаєш з того посміюватись.

Добре, що у нас, хай яка б склалася ситуація, відразу з’являються 100500 різних мемів, і все несеться. Розумію, що в корені це трагічна ситуація, але якщо ці жарти не блюзнірські якісь, а просто як захисний механізм твоєї психіки, то я в цьому нічого поганого не вбачаю.

Певна річ, я знаю, що ти не політолог, а музикант і письменник, але все ж таки — твоє відчуття перемоги та того, що нас очікує в майбутньому.

Однозначно перемога буде. Питання просто якою ціною і наскільки довго нам доведеться до того йти. Але те, що це станеться, то факт. У нас виходу іншого немає — це раз. А два — ми дуже різні з москалями. Вони не зможуть нас здолати, це парадокс. Може, хіба що повністю стерти з лиця землі… Якщо, умовно, весь цивілізований світ дасть їм це зробити. Бо їх просто дохера, і у них є купа, хай старої, але зброї. Але перемогти вони нас не переможуть, рабів з нас не зроблять.

Вони можуть і надалі продовжувати тошнити якоюсь гібридною війною — так. Але я не думаю, що вони зможуть пасивній більшості так насрати в голови, що вони знову повірять в “братські народи”. Тепер уже є хай меншість, але вона вже досить консолідована. Вона пов’язана спільними переживаннями і спільними травмами, що важливо. А ще спільними втратами. Тобто люди, які втратили на війні своїх друзів, близьких, їх уже якась невидима нитка пов’язує. Та і люди, які не були на війні… Я часто кажу, що деякі цивільні насправді набагато ближче до війни і набагато більше роблять для нашої перемоги, ніж деякі військові. І це слід розуміти. Скажемо так: люди, яких ця війна безпосередньо торкнулася, вони не дадуть нас перемогти, от і все.

Маю ще одне питання, на останок: цікава твоя думка, як хлопця з Буковини, чи дивився ти фільм “Памфір”, про який так багато говорять?

Так, встиг. Він мені дуже сподобався. Я не скажу, що це найкращий фільм, який я бачив, бо я у людей читав і такі відгуки. Але це дуже хороше кіно. Гарно зняте, з чудовою операторською роботою, з цікавим підходом до звукової сторони фільму. Тому що там немає засилля саундтреків. Є основна тема, досить в’їдлива (наспівує), і вона в різних варіаціях виконана. Мені дуже подобається, коли музична складова фільму така лаконічна. Бо в нас дуже часто грішать тим, що напихають у фільм 20 треків популярних українських артистів, з ким змогли домовитись, і виходить таке попурі — нарізка з пісень під відеоряд. А в “Памфірі” все дуже витримано. Хороша історія.

Є такі внутрякові пасхалки, є зашифровані відсилки, які деяким людям, що не знайомі з феноменом Красноїльської Маланки, буде дещо складно зрозуміти. Я в тому переконався, бо деякі знайомі після перегляду перепитувалив мене: “А чому от там оце?”. Я пояснював, чому це так, бо сам бував у Красноїльську на Маланці кілька разів. А ще бачив фільм Дмитра, з яким ми товаришуємо, “Красна Маланка” — документальний фільм, який присвячений Красноїльській Маланці. І я, можна сказати, в тому трохи петраю.

“Памфір” — це блискуче кіно, яке обов’язково треба подивитись. Не тільки тому, що це українське кіно і його треба підтримувати (хоча і це обов’язково), а ще й тому, що це дуже класний продукт, який варто переглянути.