Меморобство і збори на ЗСУ

Олена Полякова, авторка аккаунту The_Mysteztvo, робить меми, веде онлайн-лекції з мистецтва та збирає на них кошти на підтримку захисників. Як це працює? Розпитали в мистецтвознавиці напряму.

Розкажи, будь ласка, про проєкт The_Mystezrvo. Яким чином сталось так, що твої дописи почала лайкати Сердючка?

Це цікава історія. Я родом із Запоріжжя: там народилась, вчилася собі і горя не знала. А потім зрозуміла, що горя таки трішки знала, бо вивчала геть не те, що мені подобається. Закінчила коледж, де вивчала архітектуру, а точніше «будівництво та експлуатацію будівель і споруд». А от університетське навчання за цим фахом я покинула. Навіть не закрила першу сесію: вирішила, що все, достатньо. Потім трішки попрацювала і далі поступила вже у Львові в Академію Мистецтв. Переїхала і дуже тішилась цьому, а десь на третьому курсі вирішила почати вести блог про мистецтво.

Чому обрала саме Академію?

Було так, що я прогулювала якусь пару в університеті в Запоріжжі: прокинулась на неї, зібралась, але потім зрозуміла, що мені на неї дуже не хочеться йти. Я залишилась вдома, і для того, щоб сумління не мучило, вирішила, що можу цей час присвятити пошуку місця навчання, де мені дійсно буде цікаво.

Мені була цікава історія мистецтв. У голові була впевненість, що можна пройти якісь курси і вивчити це просто для себе, не присвячувати темі роки. В якийсь момент я зацікавилась, де мистецтво можна вивчати глобально. Гугл написав про академію у Львові: все співпало так, що і в Академії мистецтв можна вивчитись, і у Львові жити, про який я так мріяла. З того дня я і прийняла рішення.

The_Mystezvo почалось на третьому курсі?

Так. Тоді окрім навчання я працювала майстром манікюру, бо вже була досить доросла, щоб сидіти на шиї у батьків. Часто, коли я робила манікюр, розповідала своїм клієнтам історії зі світу мистецтва. Те що мене прям захоплювало на парах. Адже насправді були такі пари, де ти виходиш і думаєш: «Я зрозумів, як влаштований цей світ!». Потім, після роботи, я приходила додому втомлена, бо окрім того, що робила манікюр, по факту ще проводила лекції. Зазвичай це було після пар, тож уявляєш, в якому стані я була. Я зрозуміла, що мені набридло постійно повторювати те саме, бо люди б могли це прочитати, якби це було написане. Ну і от саме тоді я усвідомила, що мені вже є що розказати і що мені подобається розповідати про мистецтво нетипово, без академізму. Отак я почала вести блог.

Тоді мені прийшла ідея в голову, що медуза Караваджо ідеально підходить під аватарку в інстаграмі, бо вона кругла. Спочатку на мене почали підписуватись майстри манікюру, як не дивно. Це в принципі люди, яким цікаво щось красиве, гарне, але часу вивчати мистецтво в них немає, а тут хтось так просто подає тобі інформацію. Тож моя перша аудиторія це, у великій кількості, майстри манікюру.

А коли почались лекції?

Відразу (сміється). Перші лекції були в Книжковому Леві у Львові. Я тоді знала, що написала класну курсову роботу: вона була присвячена Французькому романтизму і тематиці смерті. І я розуміла, що робота справді цікава, якщо її подати не оцим науковим текстом, яким написана курсова, а адаптувати під ширшу аудиторію. Тож я прийшла в Книжковий Лев і сказала: можу провести лекцію. Вони погодились. Вона відразу була платною. Бо я розуміла, що якщо вона буде безкоштовною, то це трошки знецінює твою працю, плюс люди можуть зареєструватись і не прийти, а якщо вони заплатили гроші, то точно прийдуть. Це правильна тактика.

Одна з моїх перших лекцій — це «Секс і Зевс», яку я й досі проводжу, хоч і розширилась, стала крутішою, все ж таки написала я її саме тоді.

Коли почалась пандемія, я поїхала додому до батьків і вкотре усвідомила, що робота майстром манікюру мені геть не подобається. Тож, мабуть, зараз і є найвдаліший час спробувати щось інше в напрямку мистецтва. Я почала проводити лекції онлайн. Спочатку в індивідуальних форматах, інколи навіть з рекламою інших майстрів манікюру, така реклама дуже гарно заходила. Потім повернулась до Львова і почала проводити живі лекції, групові онлайн і все, з того часу, хвала небесам, я більше ні на кого не працюю. І можу нормально жити завдяки блогу, лекціям і, звичайно, мемам.

Розкажи про своє 24-те лютого

Жахливий день. Я була вдома, в центрі міста. Ми прокинулись доволі рано і побачили купу пропущених дзвінків, як і всі в цій країні. Тоді і зрозуміли, що щось не так. Я почала плакати, зараз, мабуть, також буду. Було дуже страшно. Здавалося, що все, це кінець і пережити війну нереально. Це були перші думки. Мама вивела мене зі ступору, сказала піти і купити їжі. Я швидко одяглась і пішла в крамницю, чула тривогу і плакала. Звичайно, більшість моїх страхів були пов’язані із Запоріжжям, що логічно. Рідне місто набагато ближче до тієї клятої росії, ніж Львів, а моя родина там.

У ту мить, в лютому, всі ці обстріли… Я розуміла, що тато йде у військо. Він не військовий, але був мобілізованим і пройшов АТО, тож сумнівів у тому, що зараз він також піде, не було. Мама перші дні просила побути з нами, з сестрою і не йти, але потім він, звичайно, все одно пішов у ЗСУ. Спочатку тато був у Запоріжжі, тож приходив додому митися, а потім дзвонив додому, сміявся і казав, що тепер він найкрасивіший у підрозділі.

Я пам’ятаю, що перший твій мем я побачила, може, 26 лютого. Ти так швидко почала їх робити. Чому ти увімкнула гумор?

Гумор у мене увімкнений ще до того. Завжди. По-перше, я і про мистецтво розповідаю з гумором: додаю жарти, аби інформація сприймалась на хлопський розум і всім було легко. А на меми добре реагують. Є багато репостів, і це вигідно для блогу. Почала я їх робити ще до 24 лютого. Пам’ятаю, що 22 лютого я виклала серію мемів зі злою жінкою, бо тоді вже всі відчували незворотнє, це були мої перші меми на тему війни. 24-го меми я не публікувала, звичайно, було страшно і боляче, але потім поговорила з татом. Він сказав не плакати, не вішати носа. Він постійно тоді жартував, веселив мене, і я зрозуміла, що це воно: якщо тато може, то і я зможу.

Я швидко усвідомила, що з гумором це набагато легше переживається. Так все і закрутилось: я почала робити меми, публікувати їх, і людям вони дуже заходили насправді. Ми всі потребували в той момент якогось гумору, щоб дати собі раду з тим, що відбувається навколо. З кумедного — в якийсь момент на мене підписується Вєрка Сердючка, і я тоді дзвонила мамі, татові, бо я з тієї родини, де батьки постійно її цитували. Постійно! Усі її ті монологи старі — вони їх обожнювали.

Думаю, що почуття гумору мого тата дало мені зрозуміти, що інакше не вивезти — треба робити. Тож називаю себе жартома боєць мемного фронту. Я не думаю, що даю людям якусь важливу інформацію, ні. Моє завдання — допомогти всім перетравити реальність. Але чи чітко я це усвідомлювала напочатку? Ні, звичайно, ні. Перший час це не стільки було для інших, як для себе. Я хотіла щось робити, а писати про мистецтво я взагалі не могла. У мене зовсім не виходило. А меми допомагали і мені, і іншим, як виявилось.

Знаю, що є люди, яким не подобається применшення ворога. Це я теж розумію. Але з іншого боку — в нашій країні давно існує традиція висміювання супротивників. І наші козаки, що писали лист султану, займалися тим самим, що роблю я зараз. Якщо вміти над тим жартувати, то стає трішки легше.

Наскільки змінилась аудиторія твого блогу після початку повномасштабного вторгнення?

Насправді аудиторія змінювалась постійно від початку мого ведення блогу і до сьогодні. І це нормально. Люди відписуються, люди підписуються. В принципі я теж так роблю, якщо мені набридає. Тому це окей.

По-перше, до початку війни я перевела блог на українську мову. Бо до того я вела його російською. Мені було комфортно, зараз я розумію, що то треба було робити раніше, але як сталося. Від початку 2022 року я розуміла, що треба. І най я втрачу частину аудиторії, — для мене це було правильне рішення ще до початку війни. І причина, чому я не зробила це ще у січні, така банальна: в мене на 25 лютого була запланована фотосесія. І я думала: «От в мене будуть нові гарні фотки, і я напишу допис, де офіційно заявлю, що все. Якщо ви не сприймаєте українську мову, то відписуйтесь. Блог буде українською». І, як ти розумієш, фотосесія не відбулась. Але я вже до того махнула рукою і просто почала писати українською. В ту мить мене дуже підтримали люди. Було дуже багато коментарів, і через цей крок багато хто підписався. Потім пішли меми у великій кількості, і велика частина аудиторії підписувалась саме заради них.

З часом я повернулась до дописів про мистецтво і своїх лекцій. Великі суми тоді виходило збирати саме лекціями. Люди раптом зацікавились чимось окрім новин, а я ще ставила невисоку ціну і половину від цих коштів перерахувала на ЗСУ в офіційні великі фонди: «Повернись живим», «Фонд Притули». І виходили непогані суми. З однієї лекції — 20 тисяч гривень, як на мене, то великі кошти. Якщо врахувати, що моя мама, коли я вступала до Академії мистецтв, думала, що я буду або працювати не за спеціальністю, або постійно голодуватиму.

Так, перші лекції то був суцільний ажіотаж. Тож окрім половини на ЗСУ, я ще підтримувала притулки для тварин і перераховувала кошти на UAanimals, інші локальні притулки. Та й просто купувала корм і відправляла волонтерам. Так це працювало тоді, так працює і зараз. Ця діяльність мене підтримує, розумію, що корисна і роблю щось правильне.

Восени тата відправили на фронт. Тоді я зібрала на тепловізор для його підрозділу і ще залишились кошти, які досі лежать. Тож якщо буде потрібно щось терміново в його підрозділ, то вони чекають. Але як воно далі буде, не знаю…

Скажи мені, а якщо помріяти, після перемоги ти що б хотіла зробити?

Ну, я б хотіла десь помандрувати світами, але не переїжджати, звичайно. Хочу жити в Україні. Про що я мрію, ох, зараз буду плакати… 3 11 грудня мій тато рахується як зниклий безвісти. Тому мрія в мене тільки одна — обійняти його. Дуже сподіваюсь, що він живий та здоровий. А ще, що він повернеться додому. Зараз ми всі чекаємо. Мама щось робить. Покликала вчора татиного однокласника, аби він напиляв дерева, бо каже, що коли тато повернеться, не буде ж він дерева пиляти — йому відпочити треба. Хай там як, я все одно знаю, що він герой. І ця думка, хоч трішки, але дає сил.

А стосовно блогу, що його чекає в майбутньому?

Я почала вести ще один акаунт, що присвячений саме Львову. Бо розумію, що змішувати все це неправильно. Складно сприймається, коли все на купу. Аудиторія приходить з конкретним запитом, тому я їх роз’єднала. Ще я захистила магістерський диплом і тепер вільна людина. Тож маю нарешті більше вільного часу, аби робити більше відеоконтенту. Ще в планах запуск сайту, де буде зручно купувати лекції. Та й продовжуватиму тримати всіх на плаву гумором, тут жодних змін.