Розмова з Павлом Вареницею

Павло Варениця

Про волонтерську діяльність і життя до повномасштабного вторгнення, про перехід на українську мову та тих хто каже, що музика може бути поза політикою говорили з Павлом Вареницею (фронтмен гурту “Epolets”) на порожньому пляжі в Одесі.

Паш, а розкажи про свою родину щось.

Що розказати… Мій прадід, наприклад, від нацистів звільняв Конотоп, і тому на його честь там назвали вулицю. Вона досі існує. А дідусь приїхав до Одеси і став моряком. Взагалі він суперовою людиною був. Я його дуже любив і поважав. Можна сказати, що він головний чоловік у моєму житті.

Може, саме тому і ти вирішив стати моряком?

Слухай, мені взагалі здається, що я до 23 років просто був шалопаєм. І всі вчинки, які робив, були неусвідомлені. Я не думаю, що це був обдуманий вибір професії. Просто пішов, бо батько був моряком, дідусь був моряком… Тоді я думав, що, мабуть, і мені потрібно бути моряком.

Ти паралельно з навчанням ходив у рейси, так?

Так. Я тобі більше скажу: я поступив на бюджет на перший курс. І після першого курсу мене турнули, тому що я відверто забивав на навчання — багато тусив. Перед вступом до академії я продав свою гітару, але це не допомогло.

Тобто на час закінчення школи ти вже грав на гітарі? Коли і чому ти взагалі взяв цей інструмент у руки?

Я мав свій гурт і тусив з металістами. Взагалі я з дитинства їздив з батьками на концерти рок-музикантів. І якось так в моєму житті з’явилися гурти, такі як «Nirvana». Навіть дисками в дитячих таборах обмінювались. Це було з самого дитинства, це не з’явилось раптово. Насправді, то було лише питанням часу — коли я спробую. Отож, поступивши в морську академію, продав гітару. Типу: «Все! Далі вже серйозне доросле життя».

Але ж це була просто фраза, тому коли в мене була сесія, в травні місяці, і всі складали іспити, я був на фестивалі «Таврійські ігри» та сидів у КПЗ. Тому що побився з чуваком, який п’яний буянив поряд з моєю палаткою. Красень з червоним ірокезом і в білому комбінезоні — до речі, його батько подарував — от яким я був тоді.

Не дуже здивувався, коли мене відрахували. Мама дуже нервувала. А я вже на першому курсі зрозумів, що не хочу на все це витрачати час, якось інтуїтивно, навіть не сформулювавши це. Але для батьків то було важливо, тому я вчився на заочці і паралельно працював. Для себе я залишився у виграшу, а от мама ще довгий час думала, що я «пропав» і нічого в мене у житті не вийде.

Коли з’явився гурт?

Ну, я вже закінчив академію, проходив 5 років у море, а потім був останній рейс, коли зрозумів, що далі працюватиму тільки на суші. Це було наївно, бо кому потрібен судомеханік на березі? Це коли десь там працюєш у морі, то думаєш: «Я ж судомеханік — відразу знайду роботу!». Коротше кажучи, я тоді влаштувався «чоловіком по виклику» (це людина, яка приходить і все в домі лагодить). Але недовго пропрацював, може, місяць. Насправді я відразу після повернення назначив концерт у клубі — і так швиденько зібрав гурт.

Як це «зібрав гурт»? Ти до того просто бавився, а тут зібрав гурт і назначив концерт?

Ну, я наче і просто бавився, але ж у мене з’являлись друзі-музиканти. І поки я був у морі, якась частина з них потрохи ставала професійними музикантами. Один гурт запросив мене кавер-вокалістом. Я підготував декілька пісень на прослуховування, але, на щастя, нічого не вийшло, до них повернувся старий вокаліст. І тоді я подумав: «Та йдіть ви всі! Я зараз зроблю свій Лас-Вегас зі своїми блекджеком і шлюхами!». Тоді спочатку забив дату в клубі, потім обдзвонив своїх друзів і сказав, що через два тижні концерт. Так і зібрав «The Rolling Bones» (кавер-гурт).

І почали заробляти цим?

Так, ми зіграли перший концерт, і це був «солдаут», хоч тоді ще в нашому лексиконі не було цього слова. Я тоді побачив перші гроші і подумав: нащо я буду «чоловіком» працювати? Раз на тиждень зіграли — і можна існувати. Так, власне, і вийшло, я нормально цим заробляв. Потім вирішив, що треба створювати власну групу, бо за пів року всі вже знали «The Rolling Bones». Принаймні в Одесі точно. Я зрозумів, що не зможу випускати свої пісні під цим брендом. Мені потрібно робити свій. І «The Rolling Bones» почав працювати на «Epolets». Тобто я зробив банк, і ми з цих грошей робили кліпи, сингли.

Тобто в тебе було два гурти, і ти одним заробляв гроші на інший?

Так, «Epolets» до 2016 року не заробляв самостійно.

А коли заснували його?

У 2012 році. 10 років тому. Чесно тобі скажу: з «The Rolling Bones» перші роки ми дуже нормально заробляли. Тому що літали на корпоративи скрізь. Навіть у Москву. І це були шалені гроші.

А коли ти почав писати пісні українською і чому?

Ми поїхали в перший тур. Я як і більшість оцих концептуальних інді-музикантів сучасних, які починають співати англійською, думають, що вони нахуй нікому не потрібні зі своєю англійською. (Адже як «The Rolling Bones» ми співали виключно англійською.) І так само я хотів, аби «Epolets» створювали пісні зі схожою енергетикою англійською, але свої… і ми почали.

Але я пам’ятаю, що у «Epolets» потім були треки російською.

Так, були. Навіть більше скажу: є такі, за які мені соромно. Наприклад «Нарісуй»…

Я не зчитую, мабуть, не чула.

О, навіть і не слухай. Я серйозно, це уєбанська пісня.

А от створювати пісні українською ми почали, коли поїхали в перший тур — у Тернопіль. Ми зіграли концерт, і я думаю: «Це повна хуйня, я англійською співаю для людей, які в більшості її не розуміють. І це не проблема цих людей. Це проблема, що я свою думку не доношу до них».

Я спілкувався з організатором (зараз він мій найкращий друг), якому просто сподобався наш музон, і він вирішив влаштувати нам концерт — влітку в якомусь закладі перед матчем Кличка. І приїжджає група, яка нахуй нікому не потрібна з піснями, які нахуй нікому не потрібні, і вони ще й засмучуються, що вони нахуй нікому не потрібні… І тут вокаліст починає аналізувати: «Напевно, ми нахуй нікому не потрібні через мову». Добре, що я тоді зробив такий висновок, тому що почав вивчати мову, а не розпустив гурт.

А яким чином? Ти читав і дивився фільми?

Читав, дивився кіно і практикувався.

Де це ти в Одесі практикувався?

Насправді, зі створення «Epolets» я і не жив в Одесі, постійно кудись їздив. Паралельно відбувались виступи «The Rolling Bones» і написання пісень, запис «Epolets». Тому я не жив на одному місці, в нас було дуже насичене життя. У цей період я почав активно вивчати українську. Хоча насправді я закінчив україномовну школу на поскоті, але був просто чарівним молодим хлопцем, саме тому в мене стояла «5» (по 12-бальній системі) з української мови. Тому що я взагалі не розумів і не знав її.

У нас з дружиною на тему сучасної освіти є постійні дискусії. Я їй кажу: «От взяти до прикладу мене. Я взагалі літературу, що блядь російську, що українську не читав. У мене «5» що з однієї мови, що з іншої. Але російською я хоча б міг говорити. А українською я речення не міг зв’язати, коли ми приїхали в Тернопіль. Я щось дуже мляво говорив, така ламана мова була. Навіть пам’ятаю, що перед якимось першим «Файним містом» я запам’ятовував і планував, що я буду між піснями казати. Це ж мав бути не просто якийсь уєбанський суржик, а нормально сформульована, гарна думка, аби її зрозуміли.

А ще у вас було шоу! «Х-фактор», здається, так?

Ох, це дуже дивний період життя. Як не крути, а популярність така річ, яка дуже сильно на тебе впливає. Я навіть не знаю, як то пояснити. От зараз мене повністю влаштовує кількість уваги, яку ми отримуємо. Направду, мені зараз більше подобається, ніж було під час «Х-фактору», тому що тоді це все дуже заважало, не міг сфокусуватись. Ця надмірна увага заважала писати музику. Зараз до мене особисто ніякої уваги немає, але кількість уваги до моєї музики набагато більша, і це прикольніше. На всіх стримінгах збільшилися прослуховування, не описати, у скільки разів. І це круто.

Це під час повномасштабного?

Та ні, це ще з минулого року. Я трішки змінив менеджмент і почав займатися всім сам. У нас налаштувалися структурованість та систематичність, і через це поступово-поступово збільшилась кількість прослуховувань. Народ починає більше присідати на платні стримінги, і через це алгоритм починає розуміти, що цей контент популярний… Зараз, на жаль, через війну, увага до української музики у всіх збільшилася — навіть до маленьких і молодих артистів.

Ну, може, це пов’язано з тим, що в тебе багато англомовних треків…

Ні, не думаю, то було давно. Хоча скоро вийде одна пісня, про яку я поки не буду розповідати, але вона має бути англійською. Насправді зараз дуже хочеться писати. Багато емоцій. І один трек «Крик» у нас нещодавно вже вийшов. Але на все бракує часу. От ти мені запропонувала зустрітись, і я вирішив зробити собі вихідний. Бо власне закінчив роботу над проєктом. Вирішив трішки запустити свіжого повітря в голову.

О, далі про «Х-фактор»… Внаслідок цієї першої хвилі зацікавленості до української музики у 2014 році в нас виходить другий альбом — «Догма». Перед цим я підписався на лейбл, а ще підписався з дуже розумною людиною, яка почала допомагати з просуванням пісень на радіо. Дуже багато того, над чим ми постійно билися. Реально наче башкою в двері… І тут воно починає відкриватися, і в цей час я подаю заявку на «Х-фактор». Ми, звісно, проходимо, тому що у нас незвичний контент, він прикольний, і наші пісні вже є на радіо. До першого ефіру в нас було одне з найгарніших фестивальних літ, тому що ми були на всіх фестивалях.

Приїжджали і куражили всіх, як рокстари… У готелях розбивали все, нас усюди розривали і скрізь хотіли бачити. Зверху ще й «Х-фактор», і все пішло в якийсь такий треш. Власне тоді все це і почало заважати писати музику. Знаєш, я взагалі люблю аналізувати те, що пишу. Коли щось створюєш, хочеш не хочеш, а будуть в голову лізти думки, наприклад: «А що більше сподобається аудиторії? А як краще написати?». І на той час не було поряд людей, які б мені допомогли заспокоїтись і зосередитись на власних почуттях. Я почав мєшкатись і смикатись в різні боки. Це дуже помітно по музиці, яку я писав. Тому цей період взагалі не дуже люблю. Я тоді дуже багато помилок зробив у стосунках з близькими людьми.

А що було далі?

Далі в нас почались розлади в гурті. Я вирішив, що нам потрібно відпочити один від одного, і ми взяли відпустку в рік. Я тоді влаштувався діджеєм на радіо, і чесно скажу — то був треш! Тому що мені не сподобалось, і я не знаю, чому я пішов на другий сезон. Мабуть, тому що самому кидати все не хотілось. Я хотів, аби воно завершилось самостійно — зрештою так і вийшло, бо це не подобалось не тільки мені, а й слухачам. Іноді бували пиздаті ефіри, тоді нам здавалося, що все нормально і воно має сенс. Ще тоді я став креативним директором фестивалів «Файне місто» і «БезВіз».

У мене ще є окреме питання стосовно ілюстрації, якою ти зараз займаєшся. Як ти дійшов ще й до малювання?

Та, справді, всі обкладинки альбомів для «Epolets» робив я.

Тобто ти і менеджером був, і дизайнером?

До «X-фактора» — так. По тому 2014 року я запропонував Наташі Городецькій, бо просто не встигав бути і артистом, і менеджером, не встигав перемикатися. Насправді це дуже цікава штука, і не всі витягують це перемикання. Бо тут ти артист, і маєш якось носом покрутити, а тут ти вже маєш вибивати гроші. Не всі справляються з цим. Дуже круто і якось органічно робив це Кузьма. Він був повністю своїм менеджером.

Давай далі про ілюстрацію.

Я робив обкладинки. Робив, бо, по-перше, це не дешево замовляти. І якщо замовляти в якогось дизайнера, то це шалені гроші для молодого гурту. Тому я почав вчитися робити це сам. А зараз ці навички допомагають мати окремий дохід.

А Культу також ти робив? Там, де ви вигнуті?

Ні, це вже той час, коли ми могли собі дозволити дизайнера. Передивляючись нашу творчість, я розумію, що якщо я раніше почав би всім цим займатися, то було б прикольніше. Маю на увазі, що візуальною частиною займався я і серйозніше. Тому що я раніше ніколи не вникав у наші кліпи. І передивляючись зараз, я розумію, що то велика моя помилка. Тому що пісня не працює разом з візуалом. Коли почав приділяти більше уваги цьому, то зрозумів, що то комплексно і ніяк інакше. Якщо ти такий геніальний музикант, як Метью Белламі, то це може і не працювати разом. А якщо ти просто впертий музикант з Одеси, то тобі треба якось це все доводити до кінця. Якусь роботу пропрацьовувати більш детально.

Розкажи, будь ласка, про початок повномасштабного вторгнення. Де ти був, коли все почалось?

Ми готували новий альбом на березень. Це наш перший альбом за 5 років. Ми його записали на студії, яка розташована в Дніпрі. Записали і поїхали на Драгобрат, трішки відпочити. Поверталися назад через студію…

І знаєш, зв’язки взагалі така штука… Після Драгобрата погано спав останні два дні. Прям дуже погано. І не через те, що десь бухав, ні після якогось концерту, а просто в мене була робота на студії — я відслуховував, допомагав. Не співав і наступний день, бо в мене голосу взагалі не було через те, що дуже погано спав. Це було 23 лютого. А з 23 на 24 ми їхали в потязі. І я десь також до 3 не міг заснути…

Я взагалі з тих людей, які думали, що в 21 сторіччі це максимально нелогічна історія. Зараз вони яйцями потрясуть, якісь свої умови виб’ють, а в нас продовжиться якась заморожена війна на сході. Проте вийшло не так… Мені дружина подзвонила о 5 ранку і каже: «Почалась війна». Це дуже стрьомно було. Ми власне під’їжджали до міста в потязі. Тобто ніч, зима, тиша, їде потяг. Кондуктор пройшов, закрив усі вікна. І ти чуєш такий — «бах». Коротше, це було страшно.

Воно розпочалось, і що ти робив? Як ти дійшов до волонтерства?

Друг мій пішов у ТРО, і сказав, що там місця дофіга. Але мене не взяли, і я такий «окей». Дізнався, що є волонтерська організація, якою опікується моя подруга. Дізнався, яка допомога потрібна. Коротше, от отримують запит на харчування. Я роблю пост, кидаю картку. Починають поступати гроші, і ми їдемо купувати їжу.

Ось так ми працювали до кінця квітня — займалися їжею. Потім в цьому пропала потреба. Далі через іншу свою подругу я дізнався, що потрібна вода. І ми почали збирали воду на Миколаїв. Це коли підірвали трубу. Ось так потроху-потроху, через друзів починаєш, там щось дістав, тут щось дістав. Потім я почав ліки збирати на Миколаїв, Авдіївку, Херсонщину.

Тобто з тобою зв’язуються певні люди зі списком потреб, а ти організовуєш уже? Ти сам по собі волонтер?

Так, але сьогодні от забрав посвідчення, яке мені видали через волонтерську організацію. Бо коли збираю потреби і заходжу в аптеки, то на мене дивляться: «Чувак, ну хоч якесь посвідчення, доказ, що ти адекватна людина».

Ваша пісня, яка вийшла під час повномасштабного… був фідбек від людей?

Коли я записав пісню під акустику і викинув її, то отримав дуже багато відгуків. Хоча насправді просто не знав, що говорити. У мене крім болю в перші дні навіть ненависті не було. Був тільки біль і нерозуміння. Ну нащо все це робити? За що? Я людина сама по собі мирна. Повний пацифіст. Стільки всього крутого в світі, і я не розумію, нащо це псувати, а не розвивати. Але з іншого боку — є люди, яким інакше як силою нічого не поясниш. Просто я не з таких людей. Але з кожним днем то все мене потрошку змінює.

Ти віриш в нашу перемогу?

Я вірю, що інакше не може бути. А ще не розумію, на що розраховує захід. Ну це ж зрозуміло, що якщо Україна не вистоїть, то це все піде далі. Бо там хворі люди. Суцільно хворі люди. У їхні голови записується хворий наратив. Я вірю в неї, в перемогу, щиро вірю. Але блядь, якою ціною все це нам дасться. І в будь-якому разі людей нам уже не повернути, і це в голову взагалі не вкладається.

Зараз ще дуже багато нормальних людей поїхало, і лишилась вата. Вата, яка чекає. Вони прям як ті сплячі мерці. Я розумію, що ці люди безініціативні, тобто вони загрози не несуть, вони як маса. Тіко попиздіти про Совєтскій Союз. Взагалі мені здається, що людям, які старші 55 років, взагалі не мають право голосувати. Принаймні деякий час, поки це радянське покоління не вийде. Адже в будь-якому разі, більшість з цих людей хоче не стільки комунізму, скільки повернути своє минуле. І це тупість. Проблема, що вони не усвідомлюють, що всім цим маніпулюють.

А ти не думаєш, що ми будемо тим поколінням, яке захоче повернутися в життя до війни?

Звичайно, але ж це неможливо. Я тобі так скажу: в мене минулий рік був найкращим у моєму житті. От в мене краще ще не було!

Чому?

Ну, просто так усе складалось. Почались певні зміни — мені подобаються зміни, які відбуваються всередині мене. Я почав розуміти себе і людей навколо. Я розумнішим став, мені здається, що розвиваюсь. І я більше речей навколо себе починаю розуміти і приймати. Через це мені дуже сподобався минулий рік. Я повернувся в Одесу і знайшов круте містечко на Пастера. І тут, блядь, починається війна. Сука, йобані, блядь росіяни. Я розумію, що я не знаю, через скільки…

Я такий по життю оптиміст, але всередині мене живе реаліст. І я його не випускаю назовні, тому що він мене дуже часто розчаровує. Але ж я все одно розумію, що, коли закінчиться війна, дуже потрібні потужні зміни, щоб хоча б повернутися в стан до 24 лютого. І якщо, наприклад, такі міста, як Київ, Львів залишаться культурними якимись і, напевно, економічно сильними містами, то я не знаю, що потрібно, щоб в Одесу почали повертатися… Не Аркадія, а якісь люди, що роблять зміни.

А ще є Маріуполь, приклад такий. Маріуполь 2014 року і Маріуполь 2021 — це різні міста. О, так в Маріуполі прикольно було! А ще Краматорськ…

А за Харків тобі болить? Як думаєш, що з ним буде далі?

Я думаю, що з Харковом усе буде добре. Ну, поки на цей момент. Бо в Харків буде вкладено дуже багато сил. З іншого боку і в Одесу, напевно, будуть вкладати багато сил. Я не знаю. Я просто сам не знаю, що сказати… Я музикант гурту «Epolets», який займається анімацією. Звідки я можу знати?

Але ж в тебе є якісь свої думки? Ти ж все одно лишаєшся тут і не їдеш чомусь — і ти, і твоя кохана.

Ну, по-перше, вона не поїде. Я не поїду, бо в мене є бабуся, яка потребує догляду. І є батько, якому потрібна підтримка. І я розумію, що якщо я звідти поїду, він залишиться сам. Тож я маю бути тут. Поки що Одеса — це прифронтове місто, і насправді немає якихось реальних причин… проте все це може змінитися вже завтра чи через декілька годин.

Тому я продавав усі свої речі, які я не зможу швидко вивезти. Для мене комп’ютер — це дуже важливо. Один свій аймак продав, мені було дуже боляче, але я розумів… От 24 приїжджаєш і такий — так, блядь, комп’ютери всі туди. Аймак, сука… Я його просто тіко купив того літа і такий радий був. Ну, це просто боїнг комп’ютерів. І я думаю, ну що я буду зараз з тобою робити. Уяви мене на вокзалі з цією граминою стою, а зверху ще собака.

Ти кажеш, що увага до української музики під час вторгнення зросла?

І ти не уявляєш наскільки! На всіх стримінгових платформах і мінімум вдвічі. Якщо алгоритми і до цього нормально працювали з твоїм контентом, то зараз вони збільшаться. Тому що — слава ЗСУ — люди почали більше слухати українськомовний контент. І менше російський.

Ти вважаєш, що не буває музики без політики?

Нічого не буває без політики. Я навіть заїбався про це говорити — політика це твоя позиція. І вона стосується будь-якого питання, навіть на яке тобі похуй. Якщо ти поза політикою, то це називається — мені похуй на політику. Тобто в тебе позиція: мені похуй.

Я пацифіст, але ж мені не похуй. Я маю на увазі, що будь яка позиція це вже політика.

Нещодавно Гластонбері транслював Зеленського. І я через якусь свою дурість вирішив зайти і почитати коментарі. Йоб твою мать! А там просто такі самі люди, як у нас «поза політикою»: «Нащо? Це ж політика!». І ти так просто дивишся… Я розумію, що на Заході і у всьому світі ми вже заїбали своєю темою. Але ж почуйте нас!

Знаєш, мені пригадується фільм «Пляж» з Ді Капріо. Там хіпстери зробили собі райський пляж, на який немає доступу. І в них домовленість з картелем, який вирощує на іншому боці якийсь кокаїн: «Ми не знаємо, що ви там робите, а ви зробіть так, щоб про нас ніхто не знав». І всі хіпстери по всьому світу дуже хочуть попасти на цей пляж. І якось на одного хіпстера нападає акула, і починається гангрена. Через те, що в них ні в кого немає ніяких ліків, то чувак просто починає гнити заживо. Він, звісно, починає кричати, а вони йому не допомагають, лише співчувають. І в якийсь час вони його просто відносять у наметі дуже далеко. Типу, помирай там, бо заїбав уже. Оце, як на мене, така сама ситуація відбувається з Україною.

Я розумію, що якщо б не український народ разом з роботою дипломатів, то ніхто про це і не знав.

Скажи мені про якісь плани, мрії.

Ніяких планів. Може, через тиждень піду в ЗСУ або через два — ракета прилетить. Може, взагалі ті довбойоби скинуть ядерну бомбу. Тут всі плани… Але я планую пісню випустити, планую далі їздити на концерт в підтримку ЗСУ.

Взагалі ніхто нічого не знає і не може знати. Навіть той йобнутий дід у бункері. Живемо і боремось далі.