Розмова з Романом Забугою

Роман Забуга

Про рішення долучитись до українського війська, а ще про нові пісні та старих друзів за декілька годин до концерту я поговорила з музикантом, бізнесменом, нацгвардійцем, фронтменом гурту «Громадянин Топінамбур» — Романом Забугою.

Ром, розкажи мені, будь ласка, про те, що відчуваєш прямо зараз. Це ж перший концерт за рік — хвилюєшся?

Повноцінний і сольний це перший концерт, але був ще 11 вересня 2022 року на Дні міста. Тобто це другий концерт у військовий час, але перший сольний. Звичайно, хвилююсь, навіть сів голос. Ідеально себе відчував усі ці дні — приїхав у відпустку до Дніпра в понеділок. І тепер думаю — як так? Нерви.

Розкажи про початок повномасштабного вторгнення. Чи ти готувався?

Слухай, ну, може, є якісь люди, які готувались, я допускаю, що вони є. Проте навіть більшість із тих, кого зустрів у війську, кажуть, що, на їхню думку, мала бути активність на сході. Але що буде отака хєрня, то ні. Можливо, такі є, хто готувався, але то не про мене. Слідкував дуже активно в той час, пам’ятаю, дивився всякі ток-шоу, читав багато.

Потім проаналізував, коли в нас був крайній концерт у Києві, то я написав в інстаграмі: «Дуже хочеться зібрати солдаут, бо далі можуть будуть інші справи». І написав це 21 лютого. Уявляєш? Мені потім навіть декілька людей написало: «Звідки ти знав? Ромчик, ти шо? Погадай мені по руці!». Виходить, що відчуття якесь було, але то не усвідомлене. Інтуїтивно відчував, що буде щось.

24 лютого прокинувся від вибухів?

Ні, я не почув вибухів. Сам по собі прокинувся рано і побачив… Я живу на верхньому поверсі, на 16, і в мене з вікон відкривається гарний краєвид на лівий берег Дніпра. Тож того ранку мені добре було видно ті стовпи диму.

Наскільки я пам’ятаю з соціальних мереж, то ти майже відразу пішов у військо, правда?

Ні, мені здається, що ні. По моїх відчуттях — пройшло ціле життя між 24 лютого та 3 березня (коли прийшов до військкомату). Я за ці дні встиг багато речей зробити.

Наприклад, я повозив два дні італійських журналістів, які приїхали висвітлювати все, що відбувається. Вони вже приїхали з броніками та в касках, а головне із запитом: «Рома, покажи нам автомати Калашнікова!». Мені в ту мить здавалось, що я перебуваю у фільмі Кустуриці, де грає «Калашніков тпру-тпру-тпру».

Ми були в центрі формування ТРО, там ще не видавали автомати, але люди у формі вже були. І там вперше я почув фразу: «Усі чоловіки призивного віку мають відвідати військкомати». Питаю: «Навіть якщо не було військової кафедри? Навіть якщо не було строкової служби?». Мені сказали так, тож тоді я вперше замислився над тим, що треба йти.

Ще ми їздили до людей, які масово робили «коктейлі Молотова». Ну і разом з нашим саксофоністом Данєю допомагали іншим активістам робити блокпости. Подивився на цю неорганізовану масу людей, яка хаотично бігає і перекладає з місця на місце велику кількість піску, одним словом — мішаніна. Подумав, що треба шукати якесь інше заняття, аби була з того користь.

Я не хочу нічого зайвого казати, але вже потім зрозумів, скільки непотрібних речей робило суспільство на перших парах. Щось на кшталт: нанести купу картону та пінопласту біля ОДА, бо хтось десь сказав, що з цього можна зробити вибухівку… Потім цей пенопласт літав по всьому місту Дніпро, його розгребали фіг знає скільки. Розумію, що то порив, але все ж таки треба думати про ефективність. Ті «коктейлі Молотова», які виготовлялись промисловими масштабами…

Ну бо готувались до вуличних боїв, мабуть.

Мабуть. Уже будучи у війську, я зрозумів, що це була б велика трагедія, якби вони зайшли в місто.

На другий день я пішов у ТРО, і там відбувалось щось схоже — хаос. Стояла велика кількість людей. І я побачив, як декого пакують в жовті «Богдани». Спитав: «Це вже везуть?», а мені: «Так. А ти що без речей прийшов?». Тож я став потроху складати речі, зателефонув у центр формування ТРО, а мені: «Уже все, всі місця зайняті».

Я все придивлявся до цього хаосу навколо, і в мене склалось чітке враження, що під час військового стану чоловікові правильно і безпечніше бути у війську. Тож я зібрався і пішов до військкомату. А от там одразу: «Добрий день! Сьогодні ввечері виїзд, от тобі військовий квиток. Ось тобі все і погнали». Дуже швидко все було.

Через два дні я їхав з торбами речей, берц, шапок-ушанок. До речі, в нас у війську досі є шапки-ушанки, уявляєш?! Я коли цей пережиток радянщини побачив, то з жахом перепитав: «Їх треба буде носити?». Сказали, що носити не обов’язково, а от розписатись за неї треба. Потім я свою десь спалив, насправді невідомо чому, але сам її вигляд мене сильно нервував.

Дружина з донькою відразу виїхали?

Ні, зовсім не відразу. Вони сиділи думали, вагались. Виїхали в кінці квітня.

Мені з Києва написав знайомий, що дотичний до роботи фонду «Притули» та «Повернись живим». Він може і не топовий волонтер, але поряд з ними. Відповідно мав би щось знати.

Мої виїхали в кінці квітня, коли той волонтер подзвонив: «Готується наступ на Дніпро, краще вивези сім’ю», — а далі у слухавці тільки піп-піп-піп. Дівчата пережили оці жахливі натовпи у нас на залізничному вокзалі, а далі більш-менш комфортно поїхали далі.

Ром, а ти сам обирав фах у війську?

Ні. І спочатку мені здалось, що мене відправили у нацгвардію, бо в мене немає жодного військового досвіду. Але виявилось, що у нас — не знаю добре це чи погано — просто в той день був набор до НГУ, от так я і став нацгвардійцем. Серед моїх побратимів є люди з досвідом, що мають за плечима АТО, були ті, хто відбивав ДАП, а зараз зі мною в нацгвардії.

Насправді і у війську присутня мішаніна. Наприклад, військові водолази стали на блокпости, а люди без всякого досвіду стоять у передній лінії в окопах. Я для себе можу пояснити це тільки тим, що в перший місяць усім було незрозуміло, що відбувається. Усі поспішали.

Як тобі у війську? Це ж геть нове життя.

Геть нове життя… Так. В перші місяць-два жодних думок про музику, якою до того існував, навіть не виникало. Та й всі думки про бізнес ніби випарувалася з голови. Коли мені хтось тоді писав і питав, чи є в мене натхнення, я був готовий вигризти людині очі онлайн. «Трясця, ти що, думаєш, я задля натхнення сюди прийшов?». Щиро — не вважаю себе Ремарком.

Проте з часом… Може, я звик і трохи задовбало все, мабуть. Не знаю чому, але знову почали писатися пісні.

«Борг» — це перша пісня під час повномасштабки?

І так, і ні. Текст цієї пісні в мене був до, але доробили і випустили її під час військового стану.

Це перша наша спроба праці онлайн. Я Максу (басист гурту) наспівав на диктофон мелодію, він сам усе зробив. Потім я на айфон записав вокал, і хлопці все звели.

Тобто те, що ми всі слухаємо на Spotify, це ти записав на позиції на телефон?

Так (сміється). Декілька людей мені писали і не вірили: так не може бути! Але це дійсно створено на телефон. І частини відео, які увійшли до кліпу, я зняв на той самий телефон.

Ми тоді разом з побратимом сиділи у посадці. На його телефоні я відкрив ту фонограму і запустив у вуха мінус, а на свій телефон записував голос та відео. Походив, за два дублі все відзняв і відправив своїм.

Я бачила, що в кліпі ти десь в посадці, але думала, що голос писався в студії.

Та яке, нас не відпускали тоді нікуди. Перше звільнення було через два або три місяці після того, як ми випустили пісню.

Я коли вперше потрапив у Дніпро, то взагалі… Не знаю, що відчувають інші люди, але дивись: в мене не було контактних боїв, я своїми руками не вбивав ворога, відповідно я не знаю, що відчувають люди, які повертаються з таким досвідом. Чесно — навіть уявити не можу. А от я ходив по місту і такий: «Вау! Супермаркет!».

Я бігав по АТБ, наче принцеса в мультику. Крутився і набирав великий калейдоскоп непотрібних речей, бо міг. Від першого походу в АТБ я отримав таку купу задоволення, як маленька дитина у «Діснейленді». А ти ще врахуй, що тоді якась така хвиля була, що полиці були напівпорожні, і половини з того, що мені дійсно необхідно, не було в наявності. Проте я брав усе підряд.

Коли вийшов із крамниці, то тримав у руках тверді кубики какао. Я взагалі не знав, що таке буває.

Слухай, а навчання у війську тобі складно далось? Ти ж бізнесмен та музикант, а тут раптом — військовий.

Дуже складно було перші тижні. У нас був активний вишкіл.

Скажімо так: коли я туди потрапив, то не знав, як в магазин від АК заряджати патрони, от настільки у мене було погано. Ніколи в жодних тирах я не бував, на стрільби не ходив. Відповідно коли я на другий день після отримання зброї пішов її відстрілювати, то я тобі скажу по секрету — навіть не знав принцип прицілу. Не уявляв, як люди прицілюються. Ніби розумів, що є мушка, але як в ту ціль попасти, не знав.

Пам’ятаю, що коли всі одночасно стріляли, то в мене у вухах було — піііііііі. Тоді подумав в перший раз: «Так а як же я далі? Що буду робити, якщо не знаю, як цілитись, і в мене йде звуковий гул у вухах?!» Потім то все минуло — навчився цілитись і до звуків звик.

На третій-четвертий день я думав, що я з тим не впораюсь… але впорався.

Ми відразу жили в наметах з буржуйками, спали вдягнутими. А ще з’явився цікавий досвід — не митися цілий тиждень. А навколо звучали розмови: «У нас ще нормально, а от в іншому підрозділі люди три дні на морозі сплять».

Потім все нормалізувалося, стабілізувалося більш-менш. Є багато героїв, які переживали близький бій і такі випробування пройшли, що ого-го-го, я не та людина. Я звичайний військовий, який виконує бойове завдання.

Але ж ти захищаєш населення, невже ні?

Так. Саме цим я і займаюсь.

Через декілька місяців народилась перша пісня військового часу. Ти вжився в нову роль — військового. Творчість тебе не залишила. Так?

Так, але насправді я думав, що покине назавжди (сміється). Бо в тому напрямку не думалось, не відчувалось взагалі. І не можу сказати, що у мене була люта зацікавленість, натхнення до військової справи, тобто я не можу сказати, що я перечитав велику кількість літератури і передивився весь ютуб, бо є і такі хлопці. В мене просто був ступор.

На ту мить, я навіть якось всередині обурювався якимось виступам, пісням. Це зараз всі вже виступають, а ті перші тижні я думав: «Які можуть бути пісні зараз? Вони там показились?!». А потім я, мабуть, звик і сам почав писати пісні. І воно дуже допомагає, насправді — відволікаєшся від буденності.

Декілька пісень уже на студії записані. Є такі, що ще допрацьовуємо. Бо насправді не так багато звільнень, аби приділяти тому час. Той досвід з «Боргом», який ми з Максом прокрутили, він, звичайно, був класним, але там задіяні були дві людини — я і Макс. Хлопці з гурту навіть трішки образились, хтось сказав: «Тут не дуже класна партія, я б краще зробив!». А в гурті «Громадянин Топінамбур» 7 людей, ми ще не настільки просунуті…

Побратими знають, з ким вони служать?

Зараз — так. Але дізналися, лише коли я їхав на концерт, присвячений дню міста. Я не те щоб шифрувався, але я взагалі ніколи в житті про це нікому не розповідаю спеціально.

Знаєш, з самого початку створення гурту я не те що не хвалився, навіть трішки соромився того.

Чому?

Не знаю. Мені, мабуть, здавалось, що ми фігню якусь робимо. Ми ж насправді завжди були самокритичними. Знайомтесь, це максимально самокритичний гурт України — «Громадянин Топінамбур».

Мене багато хто тим тюкав: «Якби ви не були такими, то, можливо, і були б вже справжніми зірками».

Сьогодні зранку, коли їхали в таксі, спитали в Макса: «В якому стилі ви граєте?». І він сказав: «Романтичне кантрі з примішками дебільного року». Згоден?

Дякую, от якби він зупинився тільки на романтичному кантрі, то я б сильно напрягся, а так усе ж таки правда.

Ми сильно змінилися за останній час. Взагалі хочу сказати, що після того, як ми стали україномовними, то я, відповідальний за тексти, зрозумів, що українська мова настільки лагідна, що на ній неможливо лаятись. У мене не виходить робити україномовний дебіл-рок.

Максимальна кількість пісень в останніх альбомах виходить лірикою. І люди кажуть: «Боже, мабуть, у Романа в житті щось трапилось». А Роман просто не може бути дибілом, коли пише українською. Я намагався, але не виходить.

Певна річ, що лайка українською є. І брутальність є. Але то в нас не виходить. Ми стали лагідними, романтичними. Думаю, що в нас навіть закохатися можна — просто бойс-бенд.

Не так давно я проаналізував то і зрозумів, що в 17-20 років, коли ми не вживали ніяких наркотиків, виглядали як хлопці, що тільки що бахнули ЛСД і пішли грати. Тоді ми одягали на себе якісь старі речі, якісь дідусевські страшні кашкети, якісь підтяжки і галстуки. Ти ж пам’ятаєш нас таких?

Так, звісно, я з вами познайомилася з такими.

Тобто ми себе спеціально зістарювали, намагалися виглядати максимально старше. В той час, коли мені було 18, люди думали, що «йому точно 30-ка». І це нас тішило.

А тепер, коли ми дійшли до того стану, коли в принципі багато хто надягає ті самі кашкети, картузи, галстуки і піджаки, гурт «Громадянин Топінамбур» пішов в інший бік.

Мабуть, десь в 60 ми станемо ґрандж-гуртом для підлітків і будемо носити кеди і рвані джинси.

Ви перейменувались і стали «Громадянином Топінамбуром». Так довго до того йшли, чому?

До речі, всі питають про це.

Особисто я насправді не був певним, що то комусь важливо. Люди ж дивляться на те, що ми робимо. Слухають музику, яку ми пишемо. А назва… Хіба вона має аж таке значення? Виявилось, що я помилявся дуже сильно.

Нас багато хто не слухав просто тому, що назва була російською. Нам навіть так і написали: «Я раніше вас не слухала, бо була впевнена, що ви кацапи». Тобто нас вважали російським гуртом, хоча на той час ми не випускали треків російською. Назва таки має значення.

І насправді це не такий простий крок. Звичайні люди думають — оп, і ти переназвався. Але ні! Ти не уявляєш навіть — у нас досі проблеми з деякими ресурсами. Адже нову пісню випустили як «Громадянин Топінамбур», вона тепер як окремий артист і не підтягується до того, що було раніше. Ми зробили все від нас залежне, але все одно десь пролітає стара назва.

Це при тому, що Макс перемалював усі обкладинки до всіх наших альбомів. Він зробив усе наново. Щиро — якби це робив я, то досі б з тим мучився. Завдяки хлопцям і їхній роботі, ми стали «Громадянами».

По твоїх відчуттях — повернення до цивільного життя, коли знімаєш з себе форму, складно тобі? Ти ж не виступаєш у формі, правда?

Ні, я не виступаю у формі, та й насправді я не асоціюю себе з військом. Все ж таки всередині себе я просто людина, яку обставини і ці падлюки змусили змінити свою діяльність, так би мовити — піти на іншу роботу. Але я не військовий.

Як попадаю сюди, в цивільний світ, за один день звільнення я надягаю всі речі, які в мене є. Виходжу в магазин спочатку в цій курточці, а потім в цій. Максимально намагаюсь носити все що тільки можливо. Бо страшне втомлююсь від форми.

А як стосунки з донькою на відстані? Це ж ти її не бачив понад рік.

Ой, звичайно, то не просто. Я відправив дитину, коли вона була ще маленьким «кабачком», який може робити тільки «брююю» і плюватися, а тепер вона зі мною вже розмовляє. Я неймовірно переймаюсь тим фактом, що я приклад батька-тамагочі, якого хапають і біжать з ним (мова про відеочат). Здається, що коли вона мене побачить, який я насправді, то не повірить.

Дівчата налаштовані вертатись?

Так, вони налаштовані вертатись кожного місяця і до кожного нового прильоту по Дніпру. Звичайно, що, як тільки тут стане безпечно, я сам помчу за дівчатами і заберу додому.

Ти не думав залишитися з ними там?

Та ні! Ти що?! Я точно нікуди не поїду. Ми гурт, який існує 22 роки у місті Дніпро. Куди виїхати?! Ми навіть не захотіли виїжджати до Києва, не кажучи вже про якісь там Європи чи щось іще. У нас дуже гостро розвинене почуття малої батьківщини, дуже. Люди, будинки, річка. Дніпро — місце, де я впевнено себе почуваю.

Знаєш, якось так трапилось, що ми — провінційні рок-зірки. Тут ми на своєму місці. Кажуть, що у нас багато фанів є в Києві та інших містах. Але нам добре саме тут.

Та і у Львові я зустрічаю людей, чесно. Один раз трек «Дівчата» почула в таксі і дуже тішилась. До речі, а ти очікував від цієї пісні успіху?

Взагалі ні. Крім своєї заниженої самооцінки, в нас зовсім відсутня оця чуйка на шлягери. Я тобі кажу: всі пісні, на які ми казали: «Це воно! Це воно! Зараз вибухне!», — вони просто провалювались.

Ми знімали абсолютно ідіотські відео на пісні, які слухач врешті-решт не сприйматиме. А от ті пісні, на які ми: «Ну, ладно. Можна і спробувати», — справді залітали.

Про «Дівчат» на деяких інтерв’ю мені казали: «Цей клип такий стильний! Як ви підібрали образи?». Знаєш, як ми підбирали образи? «От у нас є пісня, така собі — дівоча. Зроби нас просто гарними врешті-решт», — сказав я Тані, режисерці кліпу.

І те, що я запитую у всіх, — чим ти надихаєшся? Де береш сили? Об’єктивно ти є певним ліхтариком, інфлюенсер — хочеш ти це визнавати, чи не хочеш — але люди до тебе дослухаються, вони люблять твої пісні…

Ніколи такої не ставив мети, сам шокований, але так. Знаєш, коли я це зрозумів? Мені декілька людей написали, після того як я пішов у військо, я ж викладав у фейсбуці не для того, щоб когось якось залучити чи підбурити — просто ділився. Так от тоді мені написало декілька людей і казали, що для нас ти став прикладом. І вони пішли.

Не повіриш або повіриш — у двох з них поранення. І достатньо важкі. Якийсь час я мучив себе тим сильно. Болісно було, адже я змотивував, а он воно як сталося з хлопцями.

Я не хотів, аби до моїх думок хтось прислухався, бо не вважаю, що маю на це право. Тому — не прислухайтесь до мене! Це все виключно мій суб’єктивний досвід і все.

Так де сили береш?

Бач, я з’їжджав, з’їжджав, а ти пам’ятаєш.

Та складно сказати. Перебуваючи на службі, беру сили в тому, що можу відволікатися на створення пісень. Реально допомагає. Я щось вигадав і відправив хлопцям. А потім чекаю на звільнення, бо всі звільнення, які були, завжди супроводжувались репетиціями.

Ми так потужно і так якісно не репетирували дуже давно, ну бо одна репетиція на місяць, максимум. І ми на кожній зустрічі робимо пісню. Я інколи думаю: «Оце повинно було трапитись отаке в країні, аби ми так збирались на репетиції?!».

Мабуть, мені просто потрібно займатися своєю справою, і тоді сили будуть відновлюватись.

«А що я тут роблю? А навіщо я тут? А, можливо, я був би більш корисним в іншому місці?» — всі ці питання час від часу виникають у мене. Зізнаюсь, що періодично, коли дивлюсь на всі ті тури музикантів, то виникає біла (і не дуже) заздрість. Усі артисти ламанулися в закордонні тури, а ти сидиш у своїй формі і думаєш — «Які молодці!».

Знаєш, я коли йшов до війська, то був впевнений, що туди підуть усі. І краще я піду туди раніше, чогось навчусь і возглавлю цей двіж. Проте вийшло все геть інакше.

А стосовно нових друзів у війську. Що тебе там приємно здивувало?

Мене дуже здивувало, яка велика кількість людей приїхала з-за кордону. Тільки в моєму підрозділі було 10 людей, які кинули все там — роботи, побут, свої життя і приїхали на війну, уявляєш?

Частина з них зараз може і розчарувалась у своєму рішенні. Ну, бо є втома. Втома зараз сильно відчувається і по загальних настроях. Але воно дійсно мене здивувало — я був вражений. Тобто люди, які приїхали з-за кордону, або люди, які пішли, не зважаючи на свій фізичний стан. У мене один побратим пішов на пенсію, тобто відсвяткував свій пенсійний вік у війську. Більшість моїх побратимів самі прийшли, не по повістках.

Ти вважаєш себе добровольцем?

Знаєш, для мене це слово скоріше про 2014 рік. То дійсні добровольці, а тут уже обов’язок. Для мене це слово асоціюється з тими, хто пішов з самого початку. А тут уже зовсім інші речі відбувались, просто не сьогодні-завтра вони можуть бути під твоїм домом.

І наостанок про перемогу.

Ти маєш на увазі, чи думаю я, що вона буде? Так, звичайно, я впевнений у перемозі України. Інакше, щоб я робив у війську?

Як швидко то буде та якою ціною — це невідомо, але сумніві в тому, що ми переможемо, я не маю. А ще хочеться вірити, що більшість із нас повернеться до своїх звичних спав. Що концерти будуть не тільки заради зборів.