Скоро буде річниця початку повномасштабного вторгнення. Ви пам’ятаєте, як для вас це все почалось? Що було рік тому? Чи було то очікуваним?

Так, абсолютно — я очікував війну. Я знав, що вона почнеться. Не передбачив, щоправда, її масштаб і напрямки. Мені було складно уявити, що будуть в перший день бомбити Луцьк та Івано-Франківськ, але я був упевнений, що буде велика війна і надовго. І зокрема тому… Війна застала мене в Києві, але в Київ я виїхав 22-го лютого. 

Добре пам’ятаю таку якусь штуку, тому що 24 лютого я мав бути у Вільнюсі на книжковому фестивалі і презентувати книжку. І відповідно виліт мав бути 24 зранку, їхати цілу ніч. Я за місяць наперед знав, що мені треба буде їхати, але я не купував квиток на потяг з Ужгорода в Київ до останнього моменту. Тобто я квиток купив, коли сів у таксі в Ужгороді ввечері 22-го числа, бо я був упевнений, що війна може початись будь-якої години. Чомусь мені здавалося правильним — не купувати квиток, бо він згорить, якщо почнеться війна. Але окей, я поїхав. І 23-го мав цілий день справ, зустрічей і так далі. Тоді ми пішли на прем’єру фільму «Носоріг» Сенцова, попили вина з моїм другом, лягли спати, аби зранку їхати на літовище. І вже зранку прокинулись від, тепер ми знаємо, що то були вибухи, але тоді відчули, що прокинулись від чогось дивного. Було не тільки звуком, але й тіло тремтіло від цього. Собаки гавкали у нього вдома. Тоді й почалася війна.

Тобто якщо ви передбачили такий варіант подій, то, значить, знали, що вам робити далі? Ви мали якийсь план? 

Для мене було несподіванкою, що я в Києві. Тому що я живу в Ужгороді, моя сім’я тоді була у Чернівцях, і я не знав, що мені робити в Києві. А тим паче не просто в Києві, умовно, десь біля якогось каналу комунікацій, а в якомусь котеджному містечку під Києвом. Тобто шлагбаум — і навіть вибратися звідти не сильно є куди. 

Я почав робити запаси, знімав готівку, купував валюту ще відразу після Водохреща. Тобто в кінці січня. У цьому сенсі все було готово. Єдине, про що не думав, що це застане мене в Києві. І що Київ теж будуть бомбити, і що так швидко чужа армія буде фактично під містом. Тому, звісно, це було несподіванкою, але взагалі ці перші тижні, перші три дні вони були такими хаотичними. Сказати, що я був абсолютно впевнений, що робити і як, — не можна цього сказати. Радше це було хапанням за таку ідею, за таку думку. 

Коли ви почали проєкт зі збором коштів на автівки для ЗСУ? Знаю, що там якась нереальна кількість автівок уже передана. 

105 на фейсбуці, 106 реально, 107 під кордоном. Для мене це також нереально, бо я маю автомобіль, багато їжджу, але це не моя пристрасть. Але так трапилось, що треба було щось робити. Це вже у квітні, після того, як я багато чого зробив як волонтер, просто говорив зі своїм другом, і виявилось, що в їхньому підрозділі, який відправили на Донбас, немає автомобіля. І він мене попросив, умовно кажучи, медійну людину, з кимось поговорити і порішати їм машину. Я тоді подумав: зараз я комусь подзвоню, в мене купа контактів, і ми будемо мати машину. І потім зрозумів, що вся країна рухається по цьому замкненому колу. Що хтось має допомогти, хтось поговорить, і вони поможуть. 

Десь через пів години борсання в телефоні з думкою «кому я маю дзвонити» усвідомив, що це маю зробити я сам. І почав пробивати, де є які машини, які ціни, скільки є грошей. Третину ми зразу зібрали. Щоб зібрати решту, я написав оголошення на фейсбуці, і коли прокинувся, грошей було вже на дві машини. Таким чином це закрутилося без моєї волі, без мого бажання. Я собі не мав такого плану. До того я волонтерив, умовно кажучи, в пів сили, тобто щось робив, але в мене все одно було якесь головне заняття, і я присвячував час іншій справі. Але з того часу це закрутилося так, що зараз це 24/7 моя робота. І вже зараз я навіть коли кудись їду, з кимось говорю, когось координую, хтось приїжджає, хтось перевіряє, хтось фарбує. Тобто цей процес відбувається нон-стоп, навіть за моєї участі, але без мого контролю. 

Впевнена, що за цей час було багато викликів. І, може, є якісь, що як мить і спалах зараз згадуються? Я про миті, коли було неймовірно складно, хотілось опустити руки, але ви продовжували займатися цією справою далі, саме з автівками.

Ну, ця мить була сьогодні зранку. Вчора зранку. Ця мить постійно. Я це роблю і кайфую від того, що воно виходить, що є результат. Але це страшна втома. Це не моє в тому сенсі, що я мушу постійно спілкуватися з різними людьми, а я не люблю людей. Я не люблю говорити по телефону, з кимось бачитись. Я все-таки більше аутист, і мені спокійніше бути соціально ізольованим. А це нон-стоп дзвонить телефон, треба щось робити. Вночі стояти на кордоні в черзі з фурами, тобто весь час втома. 

Тобто ви не тільки збираєте кошти, а й самі за ними їздите? 

Так, це повністю закільцьований процес. Наприклад, мені їх привозять з Англії до кордону, я їх перевіряю, і тоді ціла команда людей в Ужгороді їх ремонтує, готує, фарбує. І вже після того колонами, разом з іншими водіями 5-10 автомобілів веземо на Схід. Тобто фактично весь цей процес на мені. Не просто купити машину і виставити у фейсбук, а й доставка на передок (16 разів ми їздили на фронт). І вручаємо їх там. 

Тобто зазвичай це ЗСУшні підрозділи, так? Чи добровольчі формування також бувають? 

Різні. Серед добровольчих був «Хартія», це Нацгвардія, а не ЗСУ. Останню машину ми передали прикордонникам, це теж МВС-структура. Але переважно це Збройні Сили, кадрові бригади і бригади ТРО. Це військово-морські сили — в Одесу ми передали 7 автомобілів тій береговій обороні, які стріляє з берега і зокрема потопила крейсер «Москва». Географічно це від Чернігівщини, Сумщини і вниз до Одеси. 

І стосовно Ужгорода. Наскільки ви відчуваєте зміни в рідному місті з початку повномасштабного вторгнення? 

Місто точно стало великим і незатишним. Змінився ритм. Тепер тисяч 200 людей, мабуть. А було 120. Весь час у корках стоїмо. Але загалом я думаю, що так само як змінилися мешканці півдня України, так само змінилися закарпатці. Тому що до того закарпатців не можна було назвати взірцями патріотизму. Але от це все нас змінило і переродило. Тепер не можна почути від когось на Закарпатті, що це війна на Донбасі і воюють люди з Донбасу. Ні, наші підрозділи звільняли Херсонщину — 128 бригада. Наші тепер стоять на деокупованих територіях Харківщини, є на Луганщині. І це абсолютно нормально сприймається, і є відчуття цієї величини, масштабності України. Тому це змінило багато якихось ментальних звичок, розкладів. Бо закарпатці завжди мали це відчуття власної особливості. «Ми особливі. Ми не такі, як усі. Не такі, як люди з заходу країни або решта. Ми тут маємо арігінальний калоріт» — мабуть, вам це знайомо з Одеси. Вся така дивна, гібридна штука.

 Так от зараз цього стало менше. Зараз у нас багато людей з різних регіонів. Це з одного боку, великий поштовх для регіону, тому що це більше грошей, більше бізнесу, більше можливостей. Але з іншого боку, це дивний досвід. Пам’ятаю у березні-квітні, коли був максимум, якраз найбільший биток біженців. Мене дуже здивувало, бо в наших супермаркетах з’явилися люди, які ходять в якихось таких домашніх спортивних штанях. В Ужгороді до того це було складно уявити, бо вважалося, що це якісь маргінали і так далі, а кияни, мешканці тієї ж Бучі, Гостомеля, вони собі їздять у місто і ходять так, ніби це ванна кімната. Для нас це було неможливо, бо це мале місто і всі всіх знають. І ходити у спортивці — це бути лохом, а тут купа людей так ходить. І це дуже змінило настрій. 

Це з неочікуваного такого боку підсвітило нашу провінційність певну, але теж стало великим тестом для міфу чи правдивої інформації про толерантність Закарпаття. Тому що відразу почались якісь розмови про переселенців, які бухають, поки наші воюють. І про російськомовних. Це було таким великим викликом для суспільства. В підсумку, я думаю, що ми пройшли цей тест.