Розмова з Андрієм Любкою

Андрій Любка

Розмова з Андрієм Любкою. Про автівки для військових 24/7, книжки, натхнення і квартиру в Криму

Скоро буде річниця початку повномасштабного вторгнення. Ви пам’ятаєте, як для вас це все почалось? Що було рік тому? Чи було то очікуваним?

Так, абсолютно — я очікував війну. Я знав, що вона почнеться. Не передбачив, щоправда, її масштаб і напрямки. Мені було складно уявити, що будуть в перший день бомбити Луцьк та Івано-Франківськ, але я був упевнений, що буде велика війна і надовго. І зокрема тому… Війна застала мене в Києві, але в Київ я виїхав 22-го лютого.

Добре пам’ятаю таку якусь штуку, тому що 24 лютого я мав бути у Вільнюсі на книжковому фестивалі і презентувати книжку. І відповідно виліт мав бути 24 зранку, їхати цілу ніч. Я за місяць наперед знав, що мені треба буде їхати, але я не купував квиток на потяг з Ужгорода в Київ до останнього моменту. Тобто я квиток купив, коли сів у таксі в Ужгороді ввечері 22-го числа, бо я був упевнений, що війна може початись будь-якої години. Чомусь мені здавалося правильним — не купувати квиток, бо він згорить, якщо почнеться війна. Але окей, я поїхав. І 23-го мав цілий день справ, зустрічей і так далі. Тоді ми пішли на прем’єру фільму «Носоріг» Сенцова, попили вина з моїм другом, лягли спати, аби зранку їхати на літовище. І вже зранку прокинулись від, тепер ми знаємо, що то були вибухи, але тоді відчули, що прокинулись від чогось дивного. Було не тільки звуком, але й тіло тремтіло від цього. Собаки гавкали у нього вдома. Тоді й почалася війна.

Тобто якщо ви передбачили такий варіант подій, то, значить, знали, що вам робити далі? Ви мали якийсь план?

Для мене було несподіванкою, що я в Києві. Тому що я живу в Ужгороді, моя сім’я тоді була у Чернівцях, і я не знав, що мені робити в Києві. А тим паче не просто в Києві, умовно, десь біля якогось каналу комунікацій, а в якомусь котеджному містечку під Києвом. Тобто шлагбаум — і навіть вибратися звідти не сильно є куди.

Я почав робити запаси, знімав готівку, купував валюту ще відразу після Водохреща. Тобто в кінці січня. У цьому сенсі все було готово. Єдине, про що не думав, що це застане мене в Києві. І що Київ теж будуть бомбити, і що так швидко чужа армія буде фактично під містом. Тому, звісно, це було несподіванкою, але взагалі ці перші тижні, перші три дні вони були такими хаотичними. Сказати, що я був абсолютно впевнений, що робити і як, — не можна цього сказати. Радше це було хапанням за таку ідею, за таку думку.

Коли ви почали проєкт зі збором коштів на автівки для ЗСУ? Знаю, що там якась нереальна кількість автівок уже передана.

105 на фейсбуці, 106 реально, 107 під кордоном. Для мене це також нереально, бо я маю автомобіль, багато їжджу, але це не моя пристрасть. Але так трапилось, що треба було щось робити. Це вже у квітні, після того, як я багато чого зробив як волонтер, просто говорив зі своїм другом, і виявилось, що в їхньому підрозділі, який відправили на Донбас, немає автомобіля. І він мене попросив, умовно кажучи, медійну людину, з кимось поговорити і порішати їм машину. Я тоді подумав: зараз я комусь подзвоню, в мене купа контактів, і ми будемо мати машину. І потім зрозумів, що вся країна рухається по цьому замкненому колу. Що хтось має допомогти, хтось поговорить, і вони поможуть.

Десь через пів години борсання в телефоні з думкою «кому я маю дзвонити» усвідомив, що це маю зробити я сам. І почав пробивати, де є які машини, які ціни, скільки є грошей. Третину ми зразу зібрали. Щоб зібрати решту, я написав оголошення на фейсбуці, і коли прокинувся, грошей було вже на дві машини. Таким чином це закрутилося без моєї волі, без мого бажання. Я собі не мав такого плану. До того я волонтерив, умовно кажучи, в пів сили, тобто щось робив, але в мене все одно було якесь головне заняття, і я присвячував час іншій справі. Але з того часу це закрутилося так, що зараз це 24/7 моя робота. І вже зараз я навіть коли кудись їду, з кимось говорю, когось координую, хтось приїжджає, хтось перевіряє, хтось фарбує. Тобто цей процес відбувається нон-стоп, навіть за моєї участі, але без мого контролю.

Впевнена, що за цей час було багато викликів. І, може, є якісь, що як мить і спалах зараз згадуються? Я про миті, коли було неймовірно складно, хотілось опустити руки, але ви продовжували займатися цією справою далі, саме з автівками.

Ну, ця мить була сьогодні зранку. Вчора зранку. Ця мить постійно. Я це роблю і кайфую від того, що воно виходить, що є результат. Але це страшна втома. Це не моє в тому сенсі, що я мушу постійно спілкуватися з різними людьми, а я не люблю людей. Я не люблю говорити по телефону, з кимось бачитись. Я все-таки більше аутист, і мені спокійніше бути соціально ізольованим. А це нон-стоп дзвонить телефон, треба щось робити. Вночі стояти на кордоні в черзі з фурами, тобто весь час втома.

Тобто ви не тільки збираєте кошти, а й самі за ними їздите?

Так, це повністю закільцьований процес. Наприклад, мені їх привозять з Англії до кордону, я їх перевіряю, і тоді ціла команда людей в Ужгороді їх ремонтує, готує, фарбує. І вже після того колонами, разом з іншими водіями 5-10 автомобілів веземо на Схід. Тобто фактично весь цей процес на мені. Не просто купити машину і виставити у фейсбук, а й доставка на передок (16 разів ми їздили на фронт). І вручаємо їх там.

Тобто зазвичай це ЗСУшні підрозділи, так? Чи добровольчі формування також бувають?

Різні. Серед добровольчих був «Хартія», це Нацгвардія, а не ЗСУ. Останню машину ми передали прикордонникам, це теж МВС-структура. Але переважно це Збройні Сили, кадрові бригади і бригади ТРО. Це військово-морські сили — в Одесу ми передали 7 автомобілів тій береговій обороні, які стріляє з берега і зокрема потопила крейсер «Москва». Географічно це від Чернігівщини, Сумщини і вниз до Одеси.

І стосовно Ужгорода. Наскільки ви відчуваєте зміни в рідному місті з початку повномасштабного вторгнення?

Місто точно стало великим і незатишним. Змінився ритм. Тепер тисяч 200 людей, мабуть. А було 120. Весь час у корках стоїмо. Але загалом я думаю, що так само як змінилися мешканці півдня України, так само змінилися закарпатці. Тому що до того закарпатців не можна було назвати взірцями патріотизму. Але от це все нас змінило і переродило. Тепер не можна почути від когось на Закарпатті, що це війна на Донбасі і воюють люди з Донбасу. Ні, наші підрозділи звільняли Херсонщину — 128 бригада. Наші тепер стоять на деокупованих територіях Харківщини, є на Луганщині. І це абсолютно нормально сприймається, і є відчуття цієї величини, масштабності України. Тому це змінило багато якихось ментальних звичок, розкладів. Бо закарпатці завжди мали це відчуття власної особливості. «Ми особливі. Ми не такі, як усі. Не такі, як люди з заходу країни або решта. Ми тут маємо арігінальний калоріт» — мабуть, вам це знайомо з Одеси. Вся така дивна, гібридна штука.

Так от зараз цього стало менше. Зараз у нас багато людей з різних регіонів. Це з одного боку, великий поштовх для регіону, тому що це більше грошей, більше бізнесу, більше можливостей. Але з іншого боку, це дивний досвід. Пам’ятаю у березні-квітні, коли був максимум, якраз найбільший биток біженців. Мене дуже здивувало, бо в наших супермаркетах з’явилися люди, які ходять в якихось таких домашніх спортивних штанях. В Ужгороді до того це було складно уявити, бо вважалося, що це якісь маргінали і так далі, а кияни, мешканці тієї ж Бучі, Гостомеля, вони собі їздять у місто і ходять так, ніби це ванна кімната. Для нас це було неможливо, бо це мале місто і всі всіх знають. І ходити у спортивці — це бути лохом, а тут купа людей так ходить. І це дуже змінило настрій.

Це з неочікуваного такого боку підсвітило нашу провінційність певну, але теж стало великим тестом для міфу чи правдивої інформації про толерантність Закарпаття. Тому що відразу почались якісь розмови про переселенців, які бухають, поки наші воюють. І про російськомовних. Це було таким великим викликом для суспільства. В підсумку, я думаю, що ми пройшли цей тест.

Тобто 24/7 це робота з автівками. Але ви сьогодні у Львові презентуєте книжку. Коли встигли її написати?

Це книжка, яку я здав у листопаді 2021 року. Ми довго чекали обкладинку. Її малював київський художник Матвій Вайсберг. Планували видати її у квітні, на Книжковий Арсенал. Умовно кажучи, я закінчив цю книжку влітку перед війною. Давно-давно. Потім її редагували, повернули мені, останні правки і щось змінював от якраз у листопаді. І після того я до неї не повертався. Тому це не нова книжка, вона не про війну, не на актуальні теми. Це така мікроісторія, есеїстика, і мені здається, вона цікава якраз тим, що це про якийсь такий затишний світ нормальності, який ми втратили. Але це не книжка про війну. Я тепер нічого не пишу.

Нема ресурсу, нема сил?

Нема сил, психологічно дуже складно зібратися з думками, аби якось їх формулювати. Тобто це час посту у фейсбуці, це час — емоції, дії. Але дуже важко концентруватися і відімкнутися від усього, аби писати довгий текст — книжку. Мені це не вдається. Мені здається, що війна — це час для віршів, а не прози. Оскільки я вірші не пишу, то займаюся машинами і записую аудіоповідомлення у месенджерах, щоб не писати.

А стосовно ваших слів «війна буде надовго», за вашими особистими відчуттями, думаєте, що це з нами на десятиліття?

Ключ до війни знаходиться в Москві. Тобто вийти на державні кордони не означатиме закінчення війни. Можливо, означатиме якийсь перепочинок або перемир’я, але поки ми не змінимо владу в росії, їхню політику, ми не будемо в безпеці. Тобто через це, мені здається, це завдання на покоління в загальному. Бо навіть після зміни влади у них, після путіна вони візьмуть паузу на 10-20 років, але оця ідея… І загалом, для них поразка буде великим приниженням, або вони як нація пройдуть сеанс психотерапії, як німці пройшли, наприклад. Або вони позбудуться своєї дурної імперськості, або вони будуть готуватись до наступної війни. Так як після Першої світової війни ніхто сильно зброю не складав, а просто 20 років працювали військові заводи, щоб ще раз вдарити. Тому це надовго.

Але мені здається, що з тієї точки зору ми дуже сильні. Але і з точки зору історичної логіки в нас досить оптимістичні, райдужні перспективи. Тому що імперія подає непривабливу ідею. Окупація це, безумовно, вияв сили, але ми побачили і по Харкову російськомовному, і по півдню, що ніхто не хоче бути в складі імперії росії. Не лише через відразу до цього «руського міру», це також, звичайно, але це ж більше наслідок тепер. Але через те, що росія не може запропонувати привабливу картинку майбутнього. Росія нічого не виробляє, в них не кращі лікарні, дороги, стандарти життя, тривалість життя, не чесніша влада. Направду, в них усе кончене, і ніхто не хоче бути з ними. І це, я думаю, основна причина для багатьох людей, простих українців, які не є суперпатріотами. Логіка в тому, що імперія поволі агонізує. Усі це бачать. Але яку ціну ми заплатимо… це, безумовно, може бути дуже важко.

І ще відносно сил та натхнення. Ви кажете, що майже кожного дня буває мить, коли хочеться на все махнути рукою, але ж ви десь знаходите ті сили, аби їбашити далі 24/7. Що наповнює і дає енергію?

Ну, я знаходжу, бо це просто треба робити. Але це немає якогось такого джерела — є потреба. Велика потреба, і я розумію, що сотням тисяч людей гірше, ніж мені. Те, що я роблю, не порівняти з тим, коли люди під Бахмутом стоять при температурі -22, коли заклинює зброя і ти приходиш у такий стан фактично боротьби за реальне існування. Тобто мені нема на що в принципі нарікати.

Тобто підтримує емпатичність і співчуття до інших українців?

Навпаки, я беру натхнення з почуття провини. З почуття провини мені здається, що я завжди роблю мало — треба більше! І це я, як молода людина, як чоловік середнього віку мушу робити більше. Якщо я не у військовій формі, то маю це компенсувати своєю діяльністю. Тому це дії. Мене тримає й те, що зберігається дуже високий рівень підтримки. От минув рік, але я далі збираю купу грошей і можу купувати ці машини. Люди мені довіряють.

Якби я був волонтером-невдахою, просив ще 2-3 тисячі гривень, то тоді було б ясно, що це треба припинити і переключитись на щось, де я можу бути ефективним. Виявилось, що в цій сфері я можу бути корисним, саме як людина, якби це не звучало, етикетка. Умовно кажучи — письменник, у якого є аудиторія, з якою я можу комунікувати напряму. І це маленька армія. Якби цього не було б, то тоді треба було б шукати собі інше заняття.

Ви сказали, що зараз час писати вірші, а не прозу. Але якщо пофантазувати і уявити, що зараз усі ми вже в безпеці і не потрібно збирати кошти та їхати ночувати на кордоні в автівці. Куди б ви поїхали писати?

В принципі мені комфортно вдома. Я люблю Закарпаття. Переїхав туди, бо мені там добре. До того жив у Києві, довго за кордоном, і я повернувся. Бо мені там добре. Взагалі минулий рік я мав бути на резиденції в Кракові і писати історичний роман. Тобто запрошень і можливостей є море. Але найбільше я б хотів поїхати на рибалку. Хотів би зварити бограч (люблю готувати на вогні), побухати і розслабитись. І я не уявляю собі якісь Мальдіви чи ще щось. Якби все було б нарешті добре і не було небезпеки, то мені вже було б окей.

Крім того, мої друзі цілком серйозно кажуть, що треба відкладати гроші, збирати їх, бо коли ми деокупуємо Крим, там буде купа дешевої нерухомості. І там можна буде вигідно купити собі квартиру з виглядом на море. І я собі думаю — може, це мій шанс у житті? Буду мати нерухомість поряд з морем. Може, там і буду писати.

До речі, я останнім часом думаю, що після перемоги і повернення наших земель було б правильно їхати жити в наш Донецьк або Луганськ. Ви б поїхали?

У мене ніколи такого бажання не виникало, навряд чи виникне. Я кажу, що повернувся на Закарпаття, бо мені там кайфово. Це така моя точка на землі. Мені не вистачає лише одного — відкритих кордонів. Навіть не так вступу в Євросоюз, як вступу у Шенген. Щоб не було цих черг на кордоні. Щоб я міг собі в Кошице, в Словаччину, їздити собі в Оперний театр, в Будапешт у термальні басейни. Я себе відчуваю центральним європейцем, це трохи інше. Чи треба було б їхати і когось українізовувати власним прикладом чи жертовністю, думаю, що ні. Жити треба в кайф, а не з усвідомленням якоїсь месійної релігійності. Тобто я думаю, що завдання держави, завдання наших союзників після війни створити такі економічні умови, коли туди будуть рвати люди, бо там буде багато можливостей. Великі гроші, великі заробітки, великий простір для втілення ідей дизайнерів, архітекторів. Де можна буде піднятися, такі собі соціальні ліфти. Тоді це нове покоління і буде становити обличчя Донецька, Луганська. Це речі, які модеруються.

Мені здається, що важливим є саме це. Не ідеологічний диктат чи патріотична позиція, а кайф від життя. Від можливостей і самореалізації. Кайф від того, що ти маєш де себе проявити. Чому я думаю про Крим? У мене зараз квартира на 5-му поверсі, але з виглядом на Карпати. От сиджу собі вдома, пишу і дивлюсь на гори. І от буде в мене квартира з виглядом на море, я буду сидіти і дивитись на море. Мені буде дути кондиціонер, я буду дивитись на цих спітнілих, червоних людей, які там ходять по берегу. Тобто це частина моєї роботи.

Добре, про Крим зрозуміло. У мене ще є питання про приємне здивування цього року. Чим саме вас здивували українці в цій боротьбі?

Якщо не брати якісь сентиментальні моменти, то мене найбільше вразила кількість мемів і сміху з війни. Зі страждань, з росіян, з самих себе. Хай що трапилось би, це відразу переходить у гумор. І цей гумор нас значною мірою і рятує. Це підтверджує, що ми нація, яка виросла з «Енеїди» Котляревського. Ми навіть у складну мить, мабуть, це одна з головних рис нашої ментальності, ми можемо ще й пожартувати. Ймовірно, це буде такий чорний, страшний гумор, але це те, що нам допомагає жити. І ця кількість мемів про бомбардування, і про ракети, і про відключення електрики, і про ядерку, і Щекавицю — це мене надихає. Це мене пре!